Українська держава через обстріли, через роз’їдання все нових і нових територій фронтом повільно, але тане

Так, нам вигідна теза про те, що територіальні здобутки росіян – мізерні порівняно з цілями, які перед собою ставлять вони: геноцид українського народу і знищення української державності. Мовляв, такими темпами нас не знищити.

Але ж давайте будемо чесними, а не дурними. Це не так!

Це успішна тактика геноциду. Вона дуже добре працює. Українська держава через обстріли, через роз’їдання все нових і нових територій фронтом повільно, але тане.

І ця повільність, на яку ми розраховуємо – вона зовсім не є константою. Середній темп кремлівської експансії у травні–червні становив ~15 км²/добу — майже втричі більше, ніж зимові показники (~5 км²/день) і навіть трішки вище, ніж раніше у квітні (~13–14 км²). Небезпека в тому, що повільний темп інколи буває зовсім не повільним. В будь-який момент ми можемо побачити, що швидкість просування у той чи інший тиждень зросла в 5, в 10 разів.

Але головне ось у чому. Оце, назване нашою пропагандою "повільним", просування – це і є те, чим живуть і радуються росіяни у цій війні, це основа їх віри і надії на подальшу перемогу.

Оці кілометри з’їденої української землі і тисячі вбитих/покалічених українців живлять їх віру, їх релігійний світогляд, їх імперію, дають можливість РФ рости у своїх амбіціях і надихатися, власне – дають можливість існувати у нинішній грізній формі. Це привід усьому світу продовжувати боятися росіян, а росіянам – пишатися собою.

Так, ми можемо перед іноземцями, щоб вони вірили в нас, применшувати здобутки Кремля, наводити цитати самих московитів, наскільки вони незадоволені своєю тактикою.

Але її ЄДИНИЙ позірний недолік – повільність. Все інше працює. І повільність ця обумовлена виключно тим, що росіяни не хочуть перевантажити свою економіку видатками на знищення українців, роблять все поступово і просто максимально оминають усі больові пороги у себе. Їх мета – сумістити своє відносно безтурботне (за російськими стандартами) життя із поступовим знищенням України. Це поки що успішно працює.

Але це і можливість для нас. Забрати у росіян віру у перемогу – це питання 5 чи 20 квадратних кілометрів у день, це питання кількох посадок щодоби. Це реально, з урахуванням технологій і ресурсів, які є у нас і у наших країн-помічників. (Забігаючи наперед – ні, нам не реально мобілізувати більше людей, щоб тримати території. Ми це безуспішно намагаємося уже котрий рік. Треба інші шляхи, і вони є).

Якщо зосередитися на тому, щоб не давати РФ харчуватися нашою землею, вона почне голодувати і занепадати. Війна продовжуватиметься, обстріли триватимуть, дронові атаки зростатимуть – але росіяни суб’єктивно відчуватимуть, що їх час минає, що вони програють, що цілі їх недосяжні, а жертви марні. І вся та сума жорстокості, злоби й агресії (згадайте масові вбивства і заворушення, які траплялися в РФ під час війни – неймовірні для нас!) швидко найде інший шлях.