Допоки Буковель тоне в самовдоволенні на широку ногу – війна триватиме безкінечно довго

І нехай нікого не беруть завидки: комфорт броньованих віп-відпочивальників із числа примазаних прикоритників стоїть значно вище, ніж воєнні нужди невибагливого народу, за який не треба аж надто хвилюватися, бо він і так незламний. Він може й має грітися, водячи запальні хороводи на Київському морі (воно і весело, і розпашіло, і життєствердно, і переможно, й оптимістично, і святково, і на зло ворогові).

Аншлаг на Буковелі, його бум, його кілометрові черги, його забиті готелі (15 тисяч за добу), його космічні цінники в ресторанах (порція шашлика 100 доларів), його ажіотаж, його ботоксні курви, його мажори в балонових куртках з написом Sochi, його гедоністичне сибаритство, його болотний язик на всіх плаях, його екстравертний кіч, його зверхнє розкидання грішми, його "ви там собі воюйте й мерзніть, а в нас тут інша галактика" – це символ вічної війни.

Допоки Буковель (конкретно-збірний символ бенкетування під час чуми), як льоха в багні, тоне в самовдоволенні на широку ногу – доти війна триватиме безкінечно довго. Доки на одній площині вживатимуться ці 2 розпаралелені світи (один – гірке страждання, другий – рохкання від надміру благ), доти війна триватиме в напрямку безкінця. Хто як би пристрасно не виправдовував і захищав "повноту життя" під час жнив смерті – йде мова про адаптацію до пекла, покращення умов у пеклі, забезпечення себе проблисками нормальності у всуціль аномальному пеклі. Саме ця адаптація (вишукування щастя в мороці нещастя) робить війну вічною. І тоді людина думає не про те, як припиняти війну, а про те, як красивіше поминати загиблих перед кожним спектаклем-фестивалем-гульбаном-двіжем. Щоб думати, як припиняти війну, вона має стати нестерпною для абсолютно всіх. Ота пречудова, розпрекрасна "повнота життя" робить війну вічною.

Бенкет під час чуми – особливо смачний. Це описав ще в ХІХ сторіччі англійський поет Джон Уілсон: у місті косовиця епідемії, трупи лежать просто на тротуарах, а кілька людей прямо посеред вулиці накривають пишний стіл і починають бенкетувати. Столи ломляться від яств. Бенкетувальники, щоб виглядати етично, співають за столом сумні, трагічні пісні. На прохання припинити цю наругу бенкетувальники пояснюють: тут занадто похмуро, а хочеться же ж радості. Хтось докоряє глухим бенкетувальникам, що ще вчора він ридав над могилою своєї матері – а бенкетувальники просять його піти геть, заклинаючи якраз іменем померлої його матері.

Ми самі це породили.