Зима кліматична і політична. Якими будуть наслідки для України і українців

Січень 2026 року став для українського суспільства справжнім випробуванням. Можливо, найважчим за увесь час повномасштабної війни (а, значить, і усього життя). Принаймні, для тих, хто дожив до цього періоду, не загинув від російських обстрілів у тилу чи від ворожих куль на фронті. Російський агресор, ознайомившись із прогнозом погоди, підготував серію масштабних, масованих ударів – перш за все по Києву, але й іншим містам дісталося – для того, аби отримати кумулятивний ефект.

І ефект цей певним чином Кремлем був отриманий. Причому не тільки в прямому смислі – від того, що українці почали замерзати у будинках без електроенергії та опалювання. По Україні вдарив політичний наслідок січневих розірваних труб – і він, імовірно, буде важчим і тривалішим за ліквідацію прямих збитків січневих атак.

Клімат і катастрофа у столиці

На початку 2026 року Україна, яка уже почала звикати до м’яких, а почасти й аномально теплих зим, пережила справжній кліматичний удар. Удар, який використав агресор – завдавши конкретних, прицільних ударів по теплоцентралях української столиці. Це викликало прогнозовану гуманітарну катастрофу.

Можна по-різному ставитися до закликів міського голови Києва Віталія Кличка про те, що 600 тисяч містян виїхали зі столиці, що така ж кількість людей зараз живе у режимі міграції (вдень – у Києві, на ніч – у навколишні містечка та села Київщини). Тим паче, що і до війни український мегаполіс жив у такому самому режимі, без жодних морозів і непрацюючих ТЕЦ. Суть Кличко передав правильно – у столиці зараз надзвичайна ситуація.

Тут і проблеми (м’яко кажучи) зі світлом, і відверта катастрофа з опаленням – там, де воду не встигли чи не захотіли злити із системи, труби замерзли і цілком логічно (закони фізики неможливо обдурити, навіть якщо ти народний депутат від правлячої політсили) їх порозривало. Усе це владі – як міській, так і центральній – ще доведеться вирішити, попри те, що процес вирішення триває постійно. Але є і інший наслідок, про який зараз не дуже говорять, але він потенційно шкідливіший для України і українців за холод в квартирах.

Політичні танці у замерзлому Києві

Бо все-таки подібну ситуацію Україна уже переживала, давно, у глибоко мирні часи. Мова, звісна річ, про Алчевськ, де взимку 2006 року практично уся опалювальна система у місті була знищена через морози і недбалість комунальників. То була справжня надзвичайна ситуація, але з нею Україна впоралася – попри те, що в політичному житті країни то були більш ніж буремні часи.

(Іронія долі – але, як розповідають самі мешканці Алчевська, ті, хто залишився жити в окупації, місто цього року переживає ту саму історію. Тільки от тепер влада, яка контролює ту територію, не поспішає допомагати містянам із подоланням наслідків катастрофи. І президент країни, яка захопила Алчевськ, не поспішає туди їхати. Хоча Віктор Ющенко, якого обрав аж ніяк не Донбас, особисто приїхав у січні 2006-го до замороженого Алчевська. Цікаво, до речі, чи пам’ятають алчевці той візит, чи порівнюють дії української влади та російських окупантів?)

А от чи впорається з іншими наслідками січневої катастрофи у столиці і не тільки? Тут є серйозні сумніви. Мова про політичні наслідки, які практично увесь час каденції нинішніх президента і Верховної Ради (а якщо говорити глобальніше – то ще з 2014 року, хоч і з іншими дійовими особами) штормлять країну та суспільство.

Звісна річ, Кличко і Зеленський – політичні антиподи. І, до певної міри, конкуренти, особливо якщо згадати, що 2014-го саме колишній чемпіон світу з боксу міг стати кандидатом у президенти – і цілком реально виграв би вибори. Звісна річ, конфлікт міського голови Києва та господаря Банкової розпочався не сьогодні і навіть не після початку повномасштабної війни.

Але – зараз якраз війна. Війна, вибачте за пафос, на виживання, в буквальному, як ми побачили у січні, смислі. І політики, які в цей час вирішують, що їм важливіше виграти якісь політичні, рейтингові бали на цій катастрофічній ситуації – м’яко кажучи, діють не в інтересах суспільства. Навіть тієї його частини, яка за них голосувала. Бо російські удари та розірвані труби – вони не вибирають якихось конкретних людей, вони б’ють по усіх.

Люди мають нагадати політикам січневі розбірки

Я зараз не хочу визначати, хто з цих двох (та інших) учасників політичних ігрищ над замерзлим Києвом має більше рації чи прав на ескапади на адресу своїх опонентів. Бо все це не має жодного значення. Не має значення для тих людей, які сидять без світла, в холодних будинках. Не має значення для тих, хто виїжджає зі столиці, з інших міст, в яких неможливо жити.

Політики мають займатися політикою. Це аксіома – але аксіома мирних часів. А у нинішній ситуації, ситуації, коли війна приходить не тільки по землі, а і повітрям, коли страждають мирні жителі не тільки у прифронтових регіонах, а і у столиці, на правобережжі Дніпра, навіть на Галичині люди годинами сидять без світла у містах, де і тривоги в останні тижні трапляють усе рідше, не кажучи вже про обстріли – у цій ситуації займатися політичними розбірками, намагатися виграти якийсь зайвий процент у рейтинги чи на можливих виборах, це практично злочин.

Злочин, за який має настати відповідальність для кожного. Не кримінальна, звісно, але політична. Простіше кажучи, суспільство має запам’ятати, хто чим займався у січні 2026 року, коли ракети і дрони летіли на столичні ТЕЦ. І потім, коли закінчиться війна, коли розпочнеться виборчий процес – ця пам’ять має вдарити по політиках, для яких держава, столиця і суспільство у піковий момент виявилися менш значимими, ніж власний піар.

Інакше цей політичний наслідок ще обернеться для України серйозними проблемами. Як 2006-й рік, той самий, коли без тепла сидів цілий Алчевськ, усі ті політичні події того року – обернулися виборами-2010, фактично виборами без вибору, виборами, які уже за три з половиною роки принесли повстання проти влади (логічне і спровоковане владою), а потім і війну. Війну, яка триває досі. ЇЇ корені – там, у 2006-му, де певні політики вирішили, що їхня власна кишеня (у всіх смислах, як прямому, так і метафізичному) важливіша за державу. Не треба повторювати тих помилок. Бо країна може їх і не пережити.