Чи зупиниться Путін, якщо Україна віддасть рештки Донбасу

Коли я раз-у-раз стверджую, що рештки Донбасу, які контролюють Сили оборони України, можуть і мають бути предметом перемовин про припинення активних бойових дій, головний контраргумент, який наводять мої опоненти, – "здача Донбасу" лише прискорить просування путінської орди вглиб України.

Міста, навіть напівзруйновані, безумовно є "якорями оборони". Тримати бетонні хащі легше, аніж голий степ. Особливо якщо в степу не створено надійних ліній оборони з розвиненою підземною інфраструктурою.

Але тримати те, що залишилось від Лиману, Словʼянська, Краматорська, Дружківки, Олексіївки-Дружківки та Добропілля, не може бути метою в собі. Щойно в містах помирає цивільне життя, вони справді перетворюються на обложені фортеці. А оборона фортець, які не захищені надійними зовнішніми мурами, – справа витратна. Особливо у добу КАБів та дронів. Єдиною метою захисту таких "фортець" може бути перемелювання особового складу та техніки ворога. І це нищення має знекровити ворога настільки, що він не зможе чи не захоче продовжувати війну.

На жаль, нічого подібного ми не бачимо. Навіть якщо вірити статистиці Генштабу про розмір безповоротних втрат РФ, то півтора мільйона загиблих і поранених не спонукали путіна не те що зупинити війну, а й навіть оголосити бодай мобілізацію. У нас ситуація радше зворотна – людський ресурс, навіть за повного карт-блашу ТЦК на безаконня, вичерпується на очах. А ухвалювати непопулярне, але вкрай необхідне рішення про мобілізацію молоді, Зеленський наразі не готовий.

Але повернемося до нашого питання: якщо Україна погодиться віддати РФ рештки Донбасу, чи дасть це шанс бодай на тимчасову зупинку війни? Однозначної відповіді на це запитання не існує. Бо Донбас – це радше символічний трофей цієї війни, але точно не її причина. Тому вихід СоУ з Донецької області може стати приводом, але не причиною зупинки активних бойових дій.

Причина – небажання та (наразі) неготовність сторін перетворювати війну на справді тотальну. Бо тотальна війна – це атаки на АЕС, зруйновані мости, знищені пункти пропуску через державний кордон, виведення з ладу критичної інфраструктури на кшталт водопостачання та водовідведення тощо. Поки, за всіх жахів цієї війни, ми навіть не наблизилися до її "тотального" виміру.

Також про відсутність у путіна намірів окупувати Україну свідчить чисельність його угруповання в Україні. 700 тис., які розсереджені по всій довжині фронту, недостатньо для взяття Харкова – не те що всієї України. Нагадаю, що в Берлінській операції (від 16 квітня до 8 травня 1945 року, коли Третій Райх був приречений, а його столиця лежала в руїнах) брали участь:

• 2 500 000 військовослужбовців,
• 6 000 танків,
• 41 000 артилерійських установок,
• 7 500 літаків.

Тому повторюся: 700 тис. найманців – це експедиційний корпус, а не окупаційна армія. Задача Путіна – зламати нашу волю до опору, а не окупувати Україну, як американці свого часу окупували Ірак чи німці – міжвоєнну Польщу.

Головна наша проблема не фронт, де ми навчилися брати з росіян дууууже дорогу ціну за кожен квадратний кілометр окупованої української землі. Головний виклик для нас – втрата мотивації воювати за таку Україну у все більшої частини населення. Соціальний вибух, викликаний неефективністю, делітанством, несправедливістю, корупцією тощо української влади, має шанси зруйнувати українську державність набагато більші, аніж путінське окупаційне угрупування.

Тому Донбас має бути на столі перемовин. Але не так, як пропонує путін: виведіть війська, а потім поговоримо. І не так, як пропонує Зеленський: припинемо стріляти, а потім поговоримо. За столом перемовин, де гарантами виступатимуть США та Китай, має обговорюватися весь комплекс заходів, здатних припинити кровопролиття та руйнування.

Хто контролюватиме рештки Донбасу, які наразі контролюють СоУ, – точно не головне питання припинення (активної фази) війни. Це, повторюсь, радше символічний трофей, надводна верхівка айсберга, що символізуватиме досягнення компромісу з багатьох набагато важливіших питань. Бо ця війна точиться не за Донбас, – вона точиться за новий світопорядок, який формується після того, як США стомилися бути "світовим поліцейським".

І тому (тимчасова) зупинка війни – це не про території, це про новий динамічний баланс сил між Україною та Росією, між Європою та Азією, між демократичним світом та автократіями. Ми просто опинилися в епіцентрі глобальних змін.

І якщо ми тверезо оцінимо виклики та ризики, перед якими постала Україна, якщо не будемо зациклюватися на "одержимості путіна Україною", якщо припинимо бути заручниками минулого (вступ до НАТО) і зможемо стратегічно подивитись на глобальну шахівницю і знайти своє належне місце на ній, – шанс бодай тривалої паузи у протистоянні з росією більш ніж реальний. А коли помре путін, тоді росії точно буде не до нас, а в нас відкриється вікно можливостей для перетворення тимчасового рішення на фундаментальну розвʼязку Східного виклику.

Але для цього треба вчитися думати стратегічно і грати вдовгу, а не ставати заручником власних міфологем.