Останні три роки ми втрачаємо більше територій, аніж відвойовуємо

Рівно стільки тривала радянсько-німецька війна, яку в мої шкільні роки називали "Великою вітчизняною". За ці 1418 днів Вермахт дійшов до Москви та Сталінграда, а радянські війська – до Берліну. Переломним став кінець 1942 – весь 1943 рік, коли Червона армія розбила Вермахт під Сталінградом та Курською дугою і перехопила стратегічну ініціативу. Для цього СРСР вдалося за перші провальні, ба катастрофічні роки війни мобілізувати населення, промисловість та союзників, а відтак накопичити та сконцентрувати резерви, які переломили хід війни.

Останні три роки ми втрачаємо більше територій, аніж відвойовуємо (чи у випадку Курської операції – завойовуємо). Щомісяця, якщо вірити Deep state ми втрачаємо від 39 (березень 2024) до 730 (листопад 2024) кв. км. Загалом за 2025 рік ми втратили 4.336 кв. км. Це площа приблизно в 10 разів більша за територію міста Дніпро. За 2024 рік ми втратили 3.318 кв.км., тобто ми не просто весь час втрачаємо, ми втрачаємо щороку більше.

Жодної мобілізації ресурсів в Україні я наразі не бачу. СЗЧ/дезертирство сягнуло рівня, який змусив владу засекретити офіційну статистику по кримінальним провадженням за ст. 407 та 408 ККУ, яку до листопада 2025 щомісячно оприлюднював Офіс Генерального прокурора.

Зарплати військовослужбовцям заморожені на рівні 2022 року. Абсолютна більшість військових організмів як була критично недофінансована, так і залишається. Автотранспорт, РЕБи, Старлінки, пристойну снарягу, якісний такмед, генератори, станції безперебійного живлення, тощо абсолютна більшість військовослужбовців досі купує або за свої, або за волонтерські. Додайте сюди оренду житла у прифронтовій смузі, де за халупу можуть просити 60 тис. на місяць (і це далеко не межа) та перманентний ремонт "корчів" – і ви замислитесь: у нас воює професійна армія чи народне ополчення?

Навіть за допомоги партнерів та союзників ми програємо росіянам по всій номенклатурі озброєнь (можливо, окрім морських дронів). Один приклад: за роки великої війни Північна Корея поставила РФ 12 млн. 152-мм снарядів; за той самий час США поставило Україні трохи більше 155-мм снарядів. Решта країн – ледве докинули мільйон в рамках "Чеської ініціативи". Ба більше, проблема в тому, що РФ самостійно виробляє фактично всю лінійку сучасних озброєнь – Україна не виробляє ані літаків, ані засобів ПРО, наша ракетна програма у зародковому стані. Але навіть по тим позиціям номенклатури озброєнь, які ми виробляємо, ми критично залежні від наших партнерів, бо вітчизняне виробництво і близько не покриває потреб великої війни. Винятком напевно є дрони, але деталі до них на 90% постачає Китай. І тут ми критично залежні від країни, яка декларує нейтралітет, а насправді активно підтримує нашого ворога.

І нарешті – і це головне – менша країна із клептократичною владою на чолі ніколи не переможе велику країну із такою самою клептократичною владою. Не можна одною рукою красти, а іншою воювати. Точніше можна (доведено і Україною, і Росією), але тоді менша клептократія приречена на поразку від більшої клептократії.

Я давно повторюю, що з цією владою ми приречені на поразку. Бо влада Зеленського та влада Путіна мають ту саму природу: електоральні клептократії, що тримають свої народи на наркотику патріотизму. Врешті-решт, це не я, а Семюел Джонсон (якщо вірити Оксфордському словнику, "найвизначніша людина в писемності за всю англійську історію") сказав: Patriotism is the last refuge of a scoundrel, що в українському перекладі означає: "патріотизм – останній прихисток негідників".

Коли під тиском антикорупційних органів Зеленський таки зняв Єрмака, в мене зажевріла слабка надія, що можливо бодай інстинкт самозбереження спонукає Президента України змінити саму філософію та систему влади в Україні, припинивши копіювати свого найлютішого ворога. Я очікував, що Верховний Головнокомандувач змінить Сирського, під чиїм проводом українське військо повільно, але щомісяця втрачає українські землі і мотивацію воювати, на Драпатого на посаді Головнокомандувача. А Голова РНБОУ замінить секретаря цього органу (який покликаний бути мозком держави, особливо під час війни) на менш лояльну, але більш професійну особистість масштабу Горбуліна чи Марчука...

Для цього Президентові не потрібні ані згода парламенту, ані чиїсь подання – достатньо проявити політичну волю та віддати перевагу професійності та порядності перед сервілізмом та вірністю. Але мої надії померли, не народившись...

Тому я вважаю, що цей рік стане для України вирішальним. Бо вона приречена або прокинутись, радикально змінитись і не просто вижити, а стати лідером вільного світу. Або загинути чи перетворитись на Малоросію. Бо навіщо світові (та Богу) ще одна маленька клептократія, яка героїчно воює, але водночас жебрає по всьому світові і безупинно краде? Краде у власного народу, краде у своїх союзників, краде у партнерів, краде у своїх, краде у чужих, краде у всіх...

Я ще хотів вірити, що пігулки виборів здатні вилікувати булемію української влади (на яку вона страждає незалежно від імен президентів, спікерів та прем’єрів). Але чим далі більше переконуюсь, що без хірургічного втручання не обійтись. А хірургії без крові не буває. Зло має бути покарано. Вкрадене повернуте. Система – радикально змінена.

Я надто багато віддав цій країні, аби змиритись з тим, аби нею керували ненажерливі покидьки. Тому, якщо виживу, буду серед хірургів, коли прийде час класти Україну на операційний стіл…