Справжні еліти, на яких тримається будь-яка держава, це люди, які вміють казати "ні"

Мене нерідко запитують, а як нам перемогти корупцію, яка наче іржа роз’їла увесь державний апарат? Чи не є це сизифовою працею? Чи створення спеціальної "антикорупційної вертикалі" спроможне вирішити проблему? Моя відповідь: ні. Аби спекти неглевкий хліб, потрібно міняти рецепт приготування тіста. Треба міняти власне етнос юридичної професії. Бо майбутніх)правників розбещують здебільшого ще на студентській лаві, коли вони пізнають, що "вирішувати питання" перспективніше та дохідніше, аніж важко гарувати. І скуштувавши раз легкого "рішаловського" хліба молодого правника дуже важко повернути на стелю служінню праву, а не грошам.

Колись я спитав у свого ментора та друга проф. Девіда Вільямса, який був кращим студентом Гарвардської law school, чому він замість заробляти мільйони в одній з провідних юридичних фірм Нью-Йорка чи Вашингтона повернувся до рідної Індіани та став викладати конституційне право та конституційний дизайн. Відповідь я запамʼятав на все життя: еліта має служити своїй державі, а служити державі – далеко не самий прибутковий бізнес. Він намагався служити США, які були збудовані навколо наріжного каменя конституційних цінностей та принципів, і так вчив своїх студентів.

Справжня велич Америки трималась на людях, які вміли казати "ні”. І доки таких людей було достатньо у владі, Америка процвітала. Саме цим могутність США відрізнялась від могутності СРСР чи Китаю. Це була не тільки правда сили, а й сила правди, сила людей, які свято вірили, що є речі, які не можна зраджувати. Достатньо пригадати американських правників, які не поступились скаженому тиску харизматичного Ніксона і довели справу "Волтергейту" до логічного завершення, коли Ніксон мусив зрезигнувати з посади:

– Елліот Річардсон (Elliot Richardson), генеральний прокурор США;

– Вільям Ракелсгаус (William Ruckelshaus), заступник генерального прокурора США;

– Арчибальд Кокс (Archibald Cox), спеціальний прокурор у справі Вотерґейта;

– Леон Джаворскі (Leon Jaworski), спеціальний прокурор у справі Вотерґейта.

Всі вони втратили свої посади, але не поступилися своїми принципами.

І в цьому головна трагедія України. У владі критичний брак людей, які вміють казати "ні”. Які служать державі, а не президенту. Для яких гроші важливі, але є щось, що важливіше за посади, гроші та карʼєру. Зграй на свідомість тут фактично знищила громадянську етику.

А без морального лідерства Україна приречена. Щойно до Білого дому повернулась людина, для якої гроші є справжнім мірилом всього, російська агресія перетворилась на "війну, в якій сторони щотижня вбивають 5-7 тис. солдат та цивільних", а агресор та його жертва – на "сторони конфлікту", який треба пошвидше закінчити. І за який Америка точно не буде платити, бо це "війна Байдена, а не війна Трампа". Нам же це не подобається? Нас внутрішньо обурює такий цинічний підхід?

Але право обурюватись ми матимемо лише тоді, коли виплекаємо еліту, здатну казати "ні". Для якої є цінності, дорожчі за гроші, карʼєру, посади, нагороди тощо. Коли Україна відродить тяглість шістдесятників з їхнім моральним етносом, врівноважити ДНК українських конформістів-комуністів, які так вправно перефарбувалися у жовто-блакитні (а згодом і чевоно-чорні) кольори.

Не буде еліти – не буде України. А її (еліти) наразі немає, бо чинний президент чомусь має диплом правника (яким він не є), його головний конкурент на прийдешніх виборах – PhD з права (із засекреченою дисертацією!), а пʼятий президент – цілий доктор економічних наук. Це при тому, що в США за майже 250 років незалежності з американських президентів тільки Вудро Вільсон мав науковий ступінь. Лі Куан Ю, до речі, також не мав, хоча й отримав у Британії блискучу освіту. Як і махатма Ганді. Як і Мандела…

Еліти починаються з внутрішньої аристократичності та здорової аскези. З вміння казати "ні". З розуміння своїх реальних потреб та переконання, що служити важливіше, аніж заробляти. На жаль, українські "еліти" наразі більше нагадують кримінальний клан з його комплексами, культом лояльності до боса та невгамовною жадібністю.

А відтак постає питання, попри всю радикальну українізацію, чи дійсно ми сильно посутнісно відрізняємося від росії? Чи в нас просто інша зграя, яка грає по тих самих правилах?

Із захватом читаю книжку Джеймса Комі "Вища вірність", яка і надихнула цей допис. Обовʼязково почитайте, бо ця книжка саме про аристократію духу та вміння казати "ні", на якому донедавна трималася Америка. Сьогодні її моральне лідерство, на превеликий жаль, вже в минулому. Чи зможемо ми підхопити естафету?