Поодинці врятуватися було нереально: як на початку війни жителі блокадного Маріуполя виживали під обстрілами без їжі й тепла

Втім, життя показує, що, навіть перебуваючи у важких умовах, негативні наслідки можна мінімізувати, якщо суспільство буде готове надавати підтримку. У цьому матеріалі RegioNews розповість, як наші співвітчизники виживали в блокованих містах і селах на лінії фронту, підтримували одне одного в критичній ситуації.

Підтримка дітей та поранених

Євген Сосновський – відомий у Маріуполі фотограф. Разом з рідними він перебував у блокованому місті впродовж двох місяців після початку повномасштабної війни.

Спочатку чоловік із дружиною та її матір'ю, яка не могла самостійно пересуватися, жили в квартирі багатоповерхового будинку на першому поверсі. Однак незабаром сім'я прихистила родичку Олену Кравцову з 8-річним сином Єгором та 15-річною дочкою Веронікою – всі вони були серйозно поранені. Найбільше страждав хлопчик, і щоб відвернути його увагу від болю, Євген запропонував йому писати щоденник. В майбутньому співачка Тіна Кароль передала щоденник Єгора у Ватикан Папі Римському.

Євген розповів RegioNews, що 20 березня до їхнього будинок заскочили "кадирівці", які наказали мешканцям терміново покинути будівлю при цьому заборонили брати з собою будь-які запаси. На наступний день будівля згоріла, а Євген з рідними переселилися до підвалу сусіднього будинку. Бачачи важке становище нових сусідів, мешканці укриття надали родині окреме приміщення, де були влаштовані лежаки з дощок, що в тих умовах було рівноцінно апартаментам.

Їжі не було. Снідала сім'я волоськими горіхами, які Євген зібрав на вулиці й на які намазували вершкове масло, половину пачки якого виявили на місці колишніх мешканців приміщення. Незабаром сусіди по підвалу помітили тяжке становище Євгена з сім'єю та принесли невелику каструлю гарячого супу, пригостили кашею. Євген каже, що це була дуже бажана їжа і велика психологічна підтримка. Чоловік також з особливою теплотою згадує сусідку по підвалу Анжеліку Медведєву. Сина і чоловіка жінки вбив снайпер через півгодини, як Євген з сім'єю оселилися у підвалі. При цьому в загиблого хлопця залишилася дружина з однорічною дитиною.

"Попри горе і необхідність піклування про невістку з дитиною, Анжеліка надавала підтримку і нашій родині. Вона готувала суп на себе і на нас. Якщо було щось м'ясне або якийсь лимон – давала дітям. Вона знаходила в собі можливість допомагати нам. Я цього ніколи не забуду", – розповів Євген.

Коли в місті почали відкривати гуманітарні коридори, Євген з дружиною і тещею вирішили виїхати з Маріуполя (Олена з дітьми виїхала пізніше). В евакуації дуже допомогло крісло колісне, яке подарував один із сусідів. При тому що чоловікові крісло також було потрібне, оскільки у нього були хворі батьки. "Але він сказав: "Вам воно потрібніше". Якби не це крісло, не знаю, як би ми виїхали", – підсумував Євген.

Поодинці врятуватися майже нереально

Мешканка Маріуполя Евеліна Борисова, яка працювала вихователем, разом з чоловіком і 8-річною дочкою Станіславою перебувала в блокованому місті до 17 березня. Вона згадує, що ситуація почала різко погіршуватися вже в перші дні весни. Спочатку не стало світла, води і тепла, а 6 березня зник і газ. Тоді мешканці будинку почали розводити багаття у дворі, щоб приготувати їжу. Проблема була із заготівлею дров, оскільки не у всіх жителів будинку вдома були сокири і пилки. Спочатку, каже Евеліна, кожна сім'я готувала їжу окремо, але потім почали об'єднуватися. Багаття розводили подалі від будинку, щоб дим не потрапляв до квартир. Однак через посилення обстрілів приготуванням їжі займалися все ближче до під'їзду. Нарешті настав момент, коли виходити на вулицю стало смертельно небезпечним. Частина мешканців до того моменту вже мешкала в підвалі будинку, інші все ще намагалися жити попереднім життям і залишалися в своїх квартирах. Але це було до того моменту, поки в будинок не прилетіла авіаційна бомба, яка зруйнувала чотири верхні поверхи, загинули люди. Після цього вже всі мешканці переселилися до підвалу.

Так як готувати їжу на вулиці було неможливо, люди вживали готові продукти, яких було дуже мало.

"Ми ділилися один з одним усім, що у кого було. У когось були фабричні пюрешки, печиво, у когось виявився невеликий запас копченої ковбаси, залишки меду. Були в підвалі й люди з іншого мікрорайону, у яких нічого з собою не було, але всі ділилися з ними продуктами, допомагали облаштувати спальне місце", – розповіла нашим журналістам Евеліна.

Багато маріупольців намагалися покинути місто ще до відкриття гуманітарних коридорів. Але зробити це було складно, оскільки особистий транспорт у багатьох був пошкоджений вибухами. Люди допомагали одне одному лагодити транспорт. Евеліна каже, що її чоловік допоміг з ремонтом транспортних засобів трьом водіям, але коли сім'я вирішила сама виїхати, виявилося, що їх автомобіль неможливо завести, оскільки необхідно було замінити пошкоджені деталі, а купити або дістати їх на той момент було неможливо.

І все ж Евеліна з сім'єю та літніми батьками змогли покинути місто – їх вивезла знайома. Евеліна також з теплотою згадує сім'ю в одному з сіл під Маріуполем, яка впродовж тижня їх годувала, хоча ситуація із продовольством була досить складною. Взяти будь-яку оплату за продукти люди навідріз відмовилися.

Мешканка Чернігівської області Дар’я Я. з величезними труднощами дісталася блокованого Маріуполя аби допомогти своїм рідним, які залишалися в місті. Дівчина згадує, що в місті було важко з харчуванням, особливо страждали маломобільні люди та пенсіонери. Їм було складно не тільки приготувати їжу на багатті, а й піти за гуманітарною допомогою, оскільки багато з них були ослаблені.

Одного разу, йдучи вулицею разом зі своєю знайомою, Дар’я побачили літню жінку, яка лежала на лавочці зупинки громадського транспорту. Виявилося, що у 86-річної бабусі закінчилася їжа, і вона йшла отримати гуманітарну допомогу, але дуже втомилася. З великими труднощами Дар’ї вдалося переконати пенсіонерку повернутися додому, пообіцявши занести їй гуманітарку. Однак того дня почався сильний обстріл, і дівчина не змогла прийти. Відзначимо, що обстріли в місті були постійними, також постійно стріляли снайпери. Тому будь-який вихід на вулицю був смертельно небезпечним.

"Наступного дня ми з мамою приготували борщ і частину його перелили в банку, яку разом з сухариками і консервованою кукурудзою пішли відносити тій бабусі. Коли вона нас побачила, то не змогла стримати сліз подяки. Адже вона намагалася здобувати їжу не тільки для себе, але і для дочки, яка страждала від психологічного захворювання, і яка не могла подбати про себе самостійно", – розповіла RegioNews дівчина.

Питання з медициною

Вкрай важка ситуація склалася і в прифронтових селах також в інших областях. Село Гракове Чкаловської територіальної громади Харківської області півроку перебувало в сірій зоні. До 80% житлового фонду та інфраструктури населеного пункту було зруйновано. Крім проблем із харчуванням, відсутністю електроенергії, люди також відчували гостру потребу в наданні медичної допомоги. Детальніше про це нашим журналістам розповіла місцева мешканка, медсестра загального профілю сімейної медицини Любов Лізогубова. Жінка залишалася в селі до середини літа та продовжувала надавати допомогу односельцям попри постійні обстріли.

Найскладнішим, каже медсестра, було почуття безсилля – пацієнтів було багато, але допомогти всім не завжди вдавалося. Багато людей отримували поранення, були і загиблі. Також через стрес у багатьох загострилися хронічні захворювання. Ситуацію ускладнило і необхідність жити в сирих підвалах, ховаючись від обстрілів, що також підривало здоров'я жителів. Найгірше було те, що людей практично нічим було лікувати. Запаси медикаментів в амбулаторії, яка була зруйнована, швидко закінчилися, а волонтерської допомоги гостро не вистачало. Наприклад, з 50 таблеток від тиску, які отримала медсестра, необхідно було розділити між 20 пацієнтами.

Щоб якось вийти з ситуації з медикаментами, медпрацівниця прийняла рішення розповісти про стан справ односельцями та попросити у них допомоги. Вона запропонувала поділитися запасами, щоб мати можливість надати допомогу найважчим пацієнтам. І люди пішли назустріч. З їх допомогою навіть вдалося врятувати одного з жителів з онкологією, у якого відкрилася внутрішня кровотеча.

"Вдалося зібрати по селу необхідні препарати та допомогти чоловікові. Згодом його вивезли на підконтрольну українську територію", – зазначила медсестра.

Любов Лізогубова виїхала з села перед наступом ЗСУ. В той момент з більш ніж семисот жителів в Граковому перебувало 47 осіб. Але вже на початку вересня жінка повернулася і продовжила прийом пацієнтів. Тимчасову амбулаторію вона влаштувала в одному з порожніх будинків, власники якого дали на це свою згоду. На сьогоднішній день Гракове відновлюють, працює мобільний комплекс амбулаторії, куди завезено необхідне обладнання та медикаменти.

Наведені приклади відкривають важливі аспекти українського суспільства. Це здатність надавати підтримку нужденним в критичній ситуації в умовах обмежених ресурсів, здатність до об'єднання заради спільного виживання. Зрозуміло, що мова не йде про чиюсь ідеалізацію – в кожній ситуації є свої винятки, в тому числі й негативні. Проте маса прикладів виживання в прифронтових населених пунктах свідчить саме про позитивні прояви. Про потенціал людей до спільних дій заради досягнення спільних пріоритетів та цілей.