Між Трампом і Києвом: яким буде стратегічний вибір Європи

Чітке розуміння Європою того, яким повинно бути місце України в безпековій системі континенту після завершення війни з Росією може вплинути не тільки на майбутнє Києва, але й на геополітичне майбутнє самого Брюсселю, та на весь спектр стосунків між ЄС та США

Цьогорічна Мюнхенська безпекова конференція викликала в організаторів цілком виправдану тривогу. Після минулорічних відверто антиєвропейських тирад, озвучених віце-президентом США Венсом, циркулювали близькі до впевненості підозри стосовно того, що трансатлантична конфронтація може покотитись і далі. Це відобразила навіть назва традиційної доповіді перед конференцією, яка цього року називалась "Under Destruction" – "В процесі знищення". Так укладачі характеризували, здебільшого, зовнішньополітичний вектор чинної адміністрації США.

Яку роль готує собі Україна

Але якщо Європа підійшла до розмови у дещо розгубленому стані, то Україна приїхала до Мюнхена з відносно новою, а якщо й не новою – то по-новому сформульованою концепцією. Яка полягала у тому, що як делегація від українського МЗС, так і чинний президент зробили спробу переформатувати комунікаційний наратив із європейськими партнерами.

Вони намагалися змалювати стосунки України з ЄС не як прохання про допомогу, підкріплене моральними й геополітичними резонами, як то робилося дотепер. Українські посадовці намагалися подати нашу країну як ймовірного "провайдера безпеки" на континенті. Якого Європа конче потребує після тектонічних змін у зовнішньополітичній стратегії США.

Зокрема, очільник українського МЗС Андрій Сибіга від самого початку заходу, іще в процесі відкриття цьогорічного "Українського дому" спробував зосередити увагу саме на цьому моменті.

"Аутсорсинг безпеки для Європи закінчився. Настав час будувати внутрішню силу. І це можливо лише з Україною як невід'ємною частиною нової європейської архітектури безпеки", – зазначив він.

Цю ж тезу, хай і іншими словами, просував і президент Зеленський.

"Ми повинні мати здатність давати сильні відповіді на загрози. І ось чому ми говоримо про спільну європейську оборонну політику... ось чому Європа потребує Україну. Українська армія – найсильніша армія в Європі завдяки нашим героям. І це просто нерозумно, я думаю, – тримати цю армію поза НАТО", – сказав Зеленський.

Така зовнішньополітична новація, вочевидь, стала результатом певної міграції центру прийняття рішень в українському політикумі. Навзамін традиційно невдалим спробам закулісних домовленостей, які практикував попередній очільник президентського офісу Андрій Єрмак, зараз рішення приймаються в співпраці між Банковою та МЗС, що призвело, як мінімум, до урізноманітнення підходів і періодичних змін в риториці.

Приміром, якщо у Давосі Зеленський достатньо жорстко критикував Європу, то в Мюнхені, слід віддати належне, він перейшов до ділових пропозицій. Хтозна, чи ці пропозиції спрацюють – але шансів на те помітно більше, ніж у давоських голосних репліках.

Стратегічний вибір Брюсселя

Безперечно, Європа потребує нової архітектури безпеки. Бо хоч зі США на цьогорічну конференцію замість токсичного Венса приїхав очільник Держдепу Рубіо, який наговорив європейцям компліментів і тез про "непорушний зв’язок", суть його послання не сильно відрізнялась від того, що сказав віце-президент США. Вашингтон у своїй політиці зараз керується інтересами, а не цінностями. Під "інтересами", до речі, розуміються радше інтереси адміністрації Трампа, а не США та їх союзників, якщо що. Врешті, той факт, що після "примирливої" промови в Мюнхені Рубіо поїхав підбадьорювати лідерів Словаччини та Угорщини, багато що каже про подальші плани США стосовно стосунків з ЄС.

Чи спрацює спроба Зеленського та МЗС подати Україну як вирішення проблем Європи, а не одну з їх причин? Сказати складно, особливо, якщо дивитись на це з жорстко раціональної та прагматичної точки зору. Оскільки, з одного боку, загартована в боях армія, технологічні ноу-хау і готовність жорстко, не зважаючи на людські чи економічні втрати, протистояти Росії – це безумовні переваги. Поєднанням яких не може похвалитися ніхто інший у Європі.

Але й слабкості такої "безпекової бізнес-пропозиції" України є очевидними. По-перше, Київ в ролі провайдера європейської безпеки вимагає дуже великих авансів для початку своєї роботи.

Як чисто фінансових – у вигляді колосальних інвестицій у відбудову зруйнованої війною країни, так і політичних – у вигляді турбо-режиму з наданням членства у ЄС. Особливо із тією системою влади, яка наразі існує, і, схоже, робить чимало для того, щоби зберегти себе в нинішньому вигляді.

Втім, як Україна приречена на сусідство з Росією, так і Європа приречена на сусідство із нами. І Брюсселю доводиться вибирати між двома альтернативами. Перша полягатиме в продовженні підтримки України попри спроби Трампа "дотиснути" мир на вигідних для Росії умовах. З майбутнім дорогим і затратним будівництвом східного форпосту європейської цивілізації в Україні. Натомість можна погодитись з політичною лінією США, "дотиснути" Зеленського на негайний мир – і отримати на кордоні країну з катастрофічною економікою та демографією, з невизначеною геополітичною траєкторією і складнопрогнозованим майбутнім, за створення якої президент Трамп отримає свою Нобелівську премію миру. Будемо сподіватися, що Європа зробить правильний вибір.