"Повернути додому": Небезпечна місія евакуації полеглих героїв

Молодші сержанти Дмитро і Олександр - піхотинці 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади, що зараз тримає Покровський напрямок.

Коли змовкає гуркіт бою, а пил осідає на понівечену землю починаїться робота їх евакуаційної групи. Виснажливий шлях крізь заміновану територію, під прицілом ворожих дронів, мінометів, артилерії.

На своїх двох, крізь вогонь і небезпеку

"Основна задача – це евакуація з позиції. Але без машини", – каже Дмитро. Як і Олександр боєць у штаті свого механізованого батальйону записаний як механік-водій медичного пункту. На евакуацію йдуть пішки по двоє-троє. Зазвичай долають біля трьох кілометрів в одну сторону.

"Техніка в пріоритеті у ворога", – пояснюють хлопці. "Скажімо так, на нас трьох, прилетить ну, три міни. Буде їхати навіть МТЛБ – це буде значно більше ворожого вогню".

Кожен вихід – ретельна підготовка

Немає двох однакових евакуацій. "Кожна операція розробляється в залежності від ландшафту, від місцевості. Де ношами, де возиком, де під руки, по-різному," – продовжують Дмитро і Олександр. Перед кожним виходом збирається максимум інформації. "Можна і з дроноводами поспілкуватися, з тими, хто безпосередньо веде розвідку. Можна pзавітати на КСП до командира підрозділу. Тобто треба розуміти кого, звідки дістати, який його стан зараз, як відбулась подія".

Молодший сержант Дмитро з евакуаційною групи одного з батальйонів 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади. Фото: 32 ОМБР

Перебуваючи тривалий час на одній ділянці, як, наприклад, у Дружбі під Торецьком, бійці вивчають місцевість до дрібниць. "Буквально за місяць ми вже село знали як свої п'ять пальців. Через те, маршрути і зачасту час для своїх задач ми підбирали самостійно. Благо нам в цьому питанні не заважали".

Мінімум зброї, максимум для порятунку

Йдучи на таку місію, беруть лише найнеобхідніше. Зброя – обов’язково, адже траплялися випадки, коли вона ставала в нагоді. "Але, ну, навіть тих самих магазинів, ну, один максимум. Один в автоматі і один з собою," – діляться хлопці. "Краще взяти ще парочку турнікетів про всякий випадок і рюкзак з їжею і водою, який занесемо або по дорозі комусь, або, можливо, на тій самій позиції залишити тим, хто там залишається".

Фото: 32 ОМБР

І зброя дійсно ставала потрібною. В тій же Дружбі було щонайменше два випадки: "Один раз взагалі в обличчя з цим мудаком зустрілися, а інший випадок був, коли проходили повз двір по своїй задачі і по нам відкрили вогонь. Сприйняли нас за штурмову групу. Це ми зрозуміли з їх криків. Ну, пострілялися і розбіглися. А ще гранатами покидали. Вони в нас, ми в них".

Між життям і смертю: Ризики на кожному кроці

"Небезпечно кожен вихід, абсолютно кожен. Тут виходиш просто із бліндажа в тилу за два кілометри від нуля, це вже ризик," – кажуть бійці. Дрони, міномети, розкидані протипіхотні міни – небезпека чатує на кожному метрі. "Статистика така 50 на 50. От раз виходить обійти їхні дрони, нас не побачили, нас не обстріляли, або ділянка не така важлива. Наступний раз обов'язково побачить. І будуть міни."

Молодший сержант Олександр із евакуаційною групи одного з батальйонів 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади. Фото: 32 ОМБР

Жодних спеціальних розпізнавальних знаків, які б вказували на їхню гуманітарну місію, немає. "Ну і скоріше за все на це б ніхто все одно не зважав. Навіть якби щось було," – констатує Олександр. Єдиний "знак" – це скотч того кольору, який використовується на даній ділянці для розрізнення "свій-чужий".

Найскладніше – це дістати тіло з місць, які прострілюються ворогом, або з територій, де ворог близько. "Неможливо дістати," – іноді звучить як вирок. "Що треба, щоб дістати? Мабуть, перемир'я. Не знаю. Або наступ. Наступ найефективніший, звичайно".

Вирвати з обіймів смерті: Історії, що закарбовуються в пам'ять

Буває, що евакуація одного героя триває тижнями. По документах весь цей час полеглий вважається зниклим без вісті Ворог знає, що за тілом прийдуть, і чатує. "Ми ривок зробили, вони обстрілюють, ми відкочуємося. І вони це місце стережуть. За кілька днів увага місцем зменшується, тоді є можливість пронести героя ще метрів 300-400." Другого двухсотого з цієї позиції забрали швидше, бо пощастило з погодою – йшов дощ, і ворожі дрони не літали.

Коли допомога потрібна негайно: Поранені

Якщо йдуть за пораненим, розраховують на те, що побратими вже надали першу допомогу, але готові до всього. "Бували випадки, коли першу адекватну допомогу вже нам доводилось надавати аби боєць мав шанс дійти до евака. В основному це турнікети, перев'язки. Якщо хлопчина наклав собі турнікета, але ми, дібравшись до нього, розуміємо, що він зробив це не найкращим чином то треба або ще підтягнути, або перемістити в інше місце".

Фото: 32 ОМБР

Був період, коли з евакуаційною групою виходили досвідчені лікарі. "Медик, окрім турнікета, надавав інакшу допомогу. Перемотував правильно і коректно, дозволяв ті чи інші ліки недалеко від нуля. І тоді більше шансів, що дотягнемо хлопчину в кращому стані." Зараз лікарі не виходять – їх бережуть. Тому навички тактичної медицини для самих бійців – життєва необхідність.

Слово до рідних: Ми пам'ятаємо кожного

Найважче – це чути докори від рідних, мовляв, "бригада нічого не робить, де наші рідні, ви їх кидаєте". "Це неправда," – твердо кажуть бійці. "На всіх рівнях в бригаді приймаються дії, щоб евакуювати полеглих. Розробляються операції з евакуації, але не завжди складаються сприятливі умови. Але в принципі всіх героїв знають, де вони знаходяться і при першій можливості вони евакуйовуються".

Тут постає надскладне моральне питання. "Потрібно забрати чиєсь тіло. Чи варта ця задача життя іще двох чи трьох людей?

Мотивація крізь пекло

Що змушує цих людей знову і знову йти в саме пекло? "Якщо ми йдемо забирати живого, але пораненого, то моя мотивація в тому, щоб його врятувати. Якщо я його врятую, моя совість чиста. І мені там наверху, напевно, зарахується," – піднімає очі до неба Дмитро. "Якщо є загиблі, то моя мотивація в тому, що я утішу родичів. Як мінімум, моя робота допоможе їм адекватно вшанувати їхнього сина, чоловіка, батька".

Фото: 32 ОМБР

Емоції намагаються тримати при собі, хоча бували випадки, коли доводилося евакуювати добре знайомих побратимів. "Емоції недоречні. У них уже немає сенсу. Якщо пропускати через себе, то що потім буде зі мною? На жаль, я особисто вимушений абстрагуватися від цього. Є обов'язок, задача яку треба виконати".

Робота Дмитра і Олександра – це щоденний подвиг, тихий, але сповнений неймовірної мужності та самопожертви. Вони – ті, хто йде останніми, аби повернути полеглих побратимів родинам, дати змогу близьким оплакати та вшанувати пам'ять своїх захисників. І поки триває війна, їхня місія залишатиметься однією з найважчих та найважливіших. Евакуаційні групи йтимуть у темряву під кулі й міни щоб повернути своїх. За будь-яку ціну. Окрім ціни нових життів.