"Скеля" і майбутнє України: за яку державу ми воюємо

У кейсі "Скелі" (або, якщо офіційно, 425-го Окремого штурмового полку), наче в краплі води, відбилася найбільш засаднича проблема України та українців – непроговореність, ЗА яку Україну ми воюємо.

Якщо "Україна понад усе", то доти, доки 425-й забезпечує результат на полі бою, не варто звертати увагу на ціну, якою цей результат дається. Врешті-решт, більшовики понад 100 років тому перемогли всіх своїх ворогів, зокрема й УНР, та зібрали розбиту було на друзки імперію та реанімували її саме тому, що їм було глибоко наплювати на ціну. Як писав Владімір Лєнін, "научное понятие диктату­ры означает не что иное, как ничем не ограниченную, никакими законами, никакими абсолютно правилами не стесненную, непосредственно на насилие опирающуюся власть".

Конституція, закони, право – це для "ухилянтів", слабаків та міщан. Героям закон не писаний. Головне – давати результат. Велика мета виправдовує будь-які засоби. Гадаю, під цим твердженням підписалося б більшість послідовників Степана Бандери та глорифікаторів ОУН-УПА. Бо цілі у комуністів та націоналістів першої половини ХХ століття були різні, а от засоби – вельми схожі. Якщо ми живемо в Україні, омріяній Донцовим і Сциборським, дивно нарікати на "Скелю": вони лише виконують заповіді тих, чиїми іменами влада називає вулиці та площі, зводить памʼятники, глорифікує в підручниках історії і в святості яких забороняє сумніватися УІНП…

До "Скелі" можуть бути претензії лише у тих, хто мріє і бореться за Україну, на стягах якої написані слова "свобода" та "гідність", а не "ідентичність". Де "своє" не є синонімом "доброго" чи навіть "належного", а в досягненні кожної цілі є неприйнятна ціна. Де переможців судять, якщо вони порушили закон.

І де ще памʼятають ст. 3 мертвої, але чинної Конституції: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави."

Тому справжня битва триває не лише за квадратні кілометри, за співвідношення втрат та віру в перемогу. Паралельно ми воюємо за образ тої України, яка постане на руїнах Другої Української Республіки, коли ми відстоїмо свою незалежність і завершимо цю війну.

І тут кейс "Скелі" є симовлічним вододілом. Якщо ми воюємо за мабутню Українську Республіку, в якій пануватиме правовладдя, де всі рівні перед законом, в якій шануватимуть гідність і свободу громадян, в якій громадяни почуватимуться власниками держави, а тому добровільно захищатимуть її як від зовнішнього агресора, так і від внутрішніх узурпаторів – ми з вами воюємо за ту саму Україну.

Якщо ж ви просто засвоїли уроки більшовиків, які перемогли 100 років тому, бо вірили, що всі засоби добрі для досягнення їхньої "високої мети", для яких держава – це молох, що потребує щоденного людського жертвоприношення, і для яких людина – це засіб, а не ціль, нам не по дорозі. Вам радше у "Скелю", де є чудовий шанс перевірити ваші переконання у зіткненні з жорстокою реальністю.

Відкладена дискусія про те, ЗА яку Україну ми воюємо, нікуди не поділася. І не втратила своєї актуальності. Ми просто відклали її до завершення війни. А коли війна завершиться, головне – не піддатися спокусі використовувати не силу аргументів, а аргумент сили. Бо отримати на виході зменшену репліку путінської росії у жовто-блакитних прапорах – точно не найкращий з можливих результатів цієї війни. І я точно не за це воюю.

Читайте також: Чи перетвориться Україна на "Скелю"? Що відбувається у "полку Сирського"