Суверенітет – це про дорослість: чому Україні не можна диктувати своїх героїв

Орденогейт, який збурив і без того непрості польсько-українські взаємини, потребує не емоцій (які зашкалюють по обидва боки кордону), а тверезої та стратегічної рефлексії.

По-перше, полякам і всім нашим друзям, союзникам, партнерам та ворогам треба прийняти як аксіому: незалежність, за яку ми щодня платимо таку високу ціну, проявляється, зокрема, й у праві самим визначати своїх героїв. Самим називати свої вулиці та площі. Самим ставити та демонтувати памʼятники. Самим надавати почесні найменування військовим частинам,
університетам, лікарням, театрам, музеям тощо.

Ані у росіян, ані у поляків, ані у американців, ані у ізраїльтян тут немає і не може бути права вето. Бо це один із проявів нашого суверенітету, право на який ми щодня доводимо на полі бою. Крапка.

Я не раз писав, що Степан Бандера – не мій герой, і я волів би, аби в Україні було більше вулиць Митрополита Андрея Шептицького, Патріярха Йосипа Сліпого, Василя Стуса, Бориса Антоненка-Давидовича, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Блаженнішого Любомира Гузара, аніж Бандери. Бо для мене етика була, є і буде важливішою за айдентику. Бо, як казав великий син України, "зло, сказане під українським прапором і українською мовою, залишається злом".

Але! Я глибоко переконаний, що ані росіяни, ані поляки, ані будь-хто інший, хто не вважає себе українцем, не має права голосу у нашій національній дискусії про пантеон українських героїв та місце кожного великого українця в ньому. Тому вчинок Кароля Навроцького ганебний, недалекоглядний та є свідченням того, що Польща досі слабує на ті самі фантомні імперські болі, що й Росія. І замість гоїти історичні рани, президент Навроцький воліє їх ятрити. Дух Романа Дмовського знову бере гору над духом Єжи Ґедройця. На жаль...

Але це не привід уподібнюватися до частини поляків, яка копає собі яму у (псевдо-)патріотичній гарячці. Право самим визначати своїх героїв, самим називати свої вулиці та площі, самим ставити та демонтувати памʼятники, самим надавати почесні найменування військовим частинам, університетам, лікарням, театрам, музеям тощо – це також і відповідальність. Відповідальність перед власною історією та власним майбутнім.

Суверентиет для дорослих. А дорослі мають керуватися холодним розумом та прораховувати наслідки своїх вчинків. Бо ми стаємо заручниками тих символів, які глорифікуємо. Важко боротися за гідність, свободу та правовладдя, сакралізуючи організацію та її лідерів, які сповідували революційну доцільність і ставили за мету побудову "авторитарної, тоталітарної", однопартійної та моноетнічної України з довічним лідером на чолі.

Тімоті Снайдер правильно розставив акценти:

"Для мене українська помилка не полягає лише в тому, що вона ображає поляків. Насамперед не слід пов’язувати нинішню війну з Другою світовою війною та з УПА. Це неправильний урок для самих українців. Про УПА можна сказати багато, але ліпше було б зосередитися на нинішній війні й саме цю війну трактувати як джерело українських символів і пам’яті. Звісно, саме українці воюють, і це їхній суверенний вибір, але нинішня війна є морально простішою. Її можна політично виграти, а війну за пам’ять виграти неможливо, бо пам’ять є надзвичайно складною, і не всі українці усвідомлюють, наскільки."

І перші, і другі "визвольні змагання" у ХХ столітті поділили українців на два табори. Маланюк воював за УНР, а Хвильовий вірою і правдою служив радянській ідеї у кривавому ЧК. Найрезультативніший пілот-винищувач Антигітлерівської коаліції за весь час Другої світової війни – українець Іван Кожедуб, маршал авіації СРСР, депутат Верховної Ради СРСР 2–5-го скликань – герой-визволитель України чи радянський окупант? Немає однозначних відповідей на ці трагічні питання української історії.

Але нарешті війна за незалежність звела усіх українців по один бік барикад. Нарешті всі, хто вважає себе українцем, не мають сумніву, по який бік фронту вони мають битися. Ба більше, власне українськість наразі визначається не мовою, не вірою, не портретом Бандери на стіні, а участю в обороні України.

І тому мене дивує, чому не називати військові частини, музеї, театри, школи, вулиці та площі іменами сучасних героїв? Бо саме вони мають право стати загальнонаціональними символами, які гуртують, а не розділяють українство. Ба більше, вони – перше покоління українських героїв, які не програли свою війну за незалежність України. Наразі це десятки тисяч імен, які поклали своє життя за свободу та незалежність. За право самим визначати свою долю. Врешті-решт, на відміну від героїв минулого, вони всі – громадяни України, які боронили свою державу, а не намагалися знищити ту, громадянами якої були. І нищили вони загарбників-росіян, а не інших українців…

Суверенітет – це про дорослість. А не про "дзеркалення" стратегічних помилок наших друзів та ворогів.