Чого чекати Україні від перших антивладних протестів у часи повномасштабної війни

Угода уже не працює

Три роки повномасштабної війни в Україні функціонувала фактична, неписана угода між владою та народом. Суспільство закривало очі на ті чи інші промахи і помилки влади, влада не руйнувала підвалили існування держави. Угода, будемо говорити прямо, нерівноцінна – бо влада фактично не створювала нічого в плюс (мова не про війну, а саме про політичну діяльність), а лише не додавала мінусів. Але в ситуації, до якої довели Україну вибори і війна, було не до того, щоб обирати із варіантів краще – аби було не гірше.

Але в липні 2025-го угода декларативним чином перестала функціонувати. Цілком очевидною причиною є дії влади, яка у класично шахрайському форматі протягла потрібний для себе законопроєкт про підпорядкування двох незалежних антикорупційних структур – Національного антикорупційного бюро і Спеціалізованої антикорупційної прокуратури – генеральному прокурору. Який, до речі, зізнався, що отримав про це інформацію з Інтернету.

Чому ж саме цей вчинок – а не схожа ситуація із призначенням директора БЕБ, заблокованим ще попереднім, шмигалівським Кабміном, чи інші "мінусові" вчинки Банкової і Ко – викликав аж таку реакцію, коли усі забули про те, що "не можна розхитувати човен", що у часи війни важлива єдність?

Чому українці вийшли за САП і НАБУ

Справа в тому, що атака на НАБУ і САП – це якраз і є удар по тих самих підвалинах Української держави. Удар по європейській інтеграції. Якщо ви забули, нагадаємо, що уся нинішня, сучасна історія України почалася у листопаді 2013 року саме з того, що тодішній президент (теж виходець зі Сходу і з оточення олігарха) повернув державне кермо у протилежний від Європи бік.

До того ж влада, яка вмістилася в короткий історичний період між Януковичем і Зеленським, все-таки примудрилася вписати курс на вступ України до Євросоюзу в Конституцію. Що стало більш ніж чітким вектором майбутнього розвитку нашої держави. І нинішня Банкова до певного моменту саме цей вектор – не чіпала. Ба більше, навіть декларативно розвивала його, подавши заяву на вступ до ЄС, отримавши офіційний статус кандидата.

Хоча, звісна річ, усі ці формальні моменти – значать значно менше, ніж реальні справи, реформи та інші завдання, які має виконати Україна для того, аби рано чи пізно синьо-жовтий прапор піднявся на флагштоку біля Брюсселя. Боротьба з корупцією – один із наріжних каменів у цьому напрямку. І удар по антикорупційних структурах, які мають можливість контролювати владу – був моментально оцінений Євросоюзом так, як усі й очікували. Саме тому українці і вийшли на мітинги посеред повномасштабної війни. Бо який смисл у війні, яка розпочалася із бажання українського суспільства іти у Європу (і небажання колишньої імперії Україну туди відпускати), якщо шлях у Європу закриває сама українська влада.

Що ж буде далі із цим конкретним протестом і протестами взагалі?

Для початку зазначимо цілком очевидну річ – мораторій на протест проти влади й особисто Володимира Зеленського більше не діє. Зверніть увагу – навіть така традиційно популярна новинна тема, як обмін полоненими (а це не просто емоційно красива картинка в телевізорі, Ютубі чи Телеграмі, а чиїсь реальні родичі, друзі), не змогла перебити у соцмережах тему протесту.

Українцям набридло закривати очі на прорахунки, помилки і невдачі (щоб не сказати гірше) влади. Дехто прямо визнав – так, до сьогодні ми дивилися крізь пальці, але більше такого не буде. І, до речі, дуже важливий момент, на який ніхто поки що не звернув увагу. Росія жодним чином не зуміла використати протест українців проти Зеленського на свою користь. Очевидно, для них це теж стало несподіванкою – що є показником ефективності роботи ФСБ, СВР та інших силових / розвідувальних структур країни-агресора.

Але українці подивляться, обов’язково подивляться на цю ситуацію під іншим кутом. "Бачите – люди вийшли на протест, і нічого не сталося. Фронт не обвалився, навпаки, багато військових дякували молоді за цей крок, говорячи про те, що у них з’явився додатковий смисл воювати. Тож Україна не зникла, значить, і надалі, війна чи не війна, ми точно зберемося, май на увазі". Цікаво, чи зчитав цей прихований меседж актив Офісу Президента…

Майбутнє. Варіант найгірший для суспільства

Як будуть розвиватися подібні протести надалі? Тут є рівно три варіанти, особливо зважаючи на те, що у "протестах за НАБУ / САП" багато хто намагався знову, як і 2013 року, на початку Євромайдану, педалювати тему "без політиків". (Українці старшого віку саркастично жартують з цього приводу, що зумери просто не цікавляться усім, що було до них, от і повторюють помилку своїх попередників, які мало не злили той протест проти повороту Януковича до Росії, але вчасно нагодилася тодішня опозиція).

Перший – це те, як завершився протест без політиків у сусідній Білорусі. Там страшним символом того фіналу став СІЗО на Окрєстіна, де били і катували протестувальників. Такий варіант в Україні ми вважаємо малоймовірним. І Зеленський – не Лукашенко, і українські спецслужби аж ніяк не є однозначно лояльними Банковій, і українське суспільство – це не білоруси, які роззувалися перед тим, як залізти на лавки. Так, цілком може повторитися історія Революції Гідності, коли довелося заплатити за свободу кров’ю – але тепер, після Небесної Сотні й 11 років війни, на кров українці уже дивляться дещо інакше, ніж тоді.

Тому, згадуючи можливий варіант силового розгону і жорстокого придушення протестів, все ж відзначимо, що імовірність його є не дуже високою. Максимумом може бути ситуація, як в Сумах чи Запоріжжі – де, за словами протестувальників, силовики проводили певні бесіди, але не здійснювали якісь силові дії.

Майбутнє. Варіант найгірший для влади (і, можливо, України)

Другий – це повторення двох попередніх Майданів. Ще за день до голосування за законопроєкт 12414 тих, хто міг спрогнозувати такий розвиток подій, назвали б божевільним чи взагалі ворогом народу, який працює на Кремль. Зараз ситуація змінилася. Але, разом з тим, треба нагадати, що обидві ті події, особливо Революція Гідності – відзначилися перш за все не креативними написами на плакатах. Це був протест дорослих людей, а не активної, завзятої, та все ж молоді й навіть юні. Революція Гідності – це уже була війна, така собі герілья на вулицях Києва. Від картонок в руках до бруківки, як не крути, треба пройти певний шлях.

До того ж, війна нікуди не ділася. І якщо Росія зараз проспала цей момент і жодним чином його не використала – не значить, що вона не використає його у майбутньому. З цим також треба бути обережним.

Звісно, про те, що сказано у попередньому абзаці, треба подумати не тільки потенційним "майданівцям 3.0", а і владі. Особливо тій, яка не входить в найближче оточення Зеленського, яка не має аж такого авторитету і фінансових можливостей, щоб у разі чого утекти у якусь третю країну. Перш за все мова про монокоаліцію, яка, скільки б пан Арахамія не заспокоював її в чаті фракції (буквально щойно це злили через опозиціонерів у відкритий доступ), має розуміти, що потрапить під народний гнів першою. Тож їм варто замислитися над тим, як вони будуть жити, якщо хочуть жити, далі в Україні.

Словом, повноцінний "Майдан 3.0" в часи війни теж виглядає малоймовірним. Звісно, більш можливим, ніж варіант "Окрєстіна по-українськи", але все одно не настільки очевидним, щоб можна було його прогнозувати.

Майбутнє. Варіант найреалістичніший, який уже спрацював

І залишається варіант номер три. Власне, те, що ми побачили в реальності. Численні мирні протести, які не перетворюються на класичний Майдан, але які, по-перше, продовжуються і натякають на можливі перспективи. А по-друге – як у випадку з НАБУ / САП, підсилюються позицією західних партнерів і донорів України.

Підсилюються і тому, що їм самим не потрібні зайві проблеми в Україні. У другій за значенням країні ЄС, Франції, через два роки президентські вибори. Увесь цей час там лідирує ультраправий Жордан Барделья із відповідною риторикою. Звісно, ближче до дня виборів поміркований кандидат (буде ним Едуар Філіпп, як зараз, чи хтось інший) підтягнеться – але навіщо давати Бардельї в руки такий козир, як український бардак із корупційними справами? Та і у Німеччині "Альтернатива", яка ще більш відверто антиукраїнська, уже має підтримку чверті населення. Навіщо Мерцу і компанії чекати, щоб AfD захопила першість і врешті-решт владу? Україна їм, і Макрону, і Мерцу, і іншим – звісно, не аж так потрібна, але їм потрібен Євросоюз. І пожертвувати ним, закриваючи очі на українські проблеми – вони точно не захочуть. Тож так чи інакше втрутяться – як це сталося зараз.

З одного боку – такий формат протестів не є аж такою загрозою владі. З іншого – гібридний картонково-ЄвроСоюзівський контрудар, як ми побачили, уже змусив Зеленського тягти рябка назад. Президент уже якимось чином намагається відкотити ситуацію на момент перед голосуванням за 12414, бо відчув, що може бути й гірше. Чим, до речі, дав ще більшу наснагу українському суспільству.

Тож надалі у нас з вами два варіанти. Або влада зупинить свої спроби узурпації усіх важелів в одних руках, досидить свою розтягнуту каденцію до кінця і, скоріш за все, піде у минуле (а дехто і за ґрати, так), або ми дочекаємося "Майдану 3.0". Зараз це уже не виглядає фантастикою. І ми усі знаємо, хто доклав до цього свою руку. І він, певно, розуміє теж.