Якщо у нас блекаут – то й у Москві: обіцянка чи політичний театр

Блекаут, схоже, неминучий. Дрони вибивають з ладу енергетичні об'єкти, які мали би бути захищені від ракетних ударів, не кажучи вже про дрони, бо мільярди гривень на це вже пішли.

Пішов також відлік президентській обіцянці: мусить бути блекаут у москві. Інакше не треба було цим погрожувати. І не треба спорадично зменшувати свої блекаутні погрози до рівня Бєлгорода чи Курска. Ні, ні, мова йшла про москву. З уст президента звучала обіцянка занурити в темінь і холодригу саме москву. Москва і ні на йоту менше.

А зрештою, кому від того стане легше?

На 4-му році війни так і нема рішень по уникненню повного колапсу. Так і нема рішень по збиванню повітряних цілей. Є лише освоєні мільярди. Є поради вчасно заряджати павербанки, терміново купляти генератори з утридорога мародерською націнкою, запасатися питною водою і ходити в туалет під кущі форзиції надворі.

Було би ще бачення, заради чого народ має відкинутися на сторіччя назад і просто перетерпіти – але й бачення нема, бо що воно змінить, те терпіння? Лише словесні наміри щось там досягати. Обрахованих спроможностей дати бодай симетричну відповідь теж мінімум. Обіцяється страждання як самоціль - заради самого страждання, без вау цілей, заради яких можна народові й постраждати, відточуючи навики виживання в незламному середньовіччі. Щоби далі бути там, де ми є, і в тому, в чому ми є.

Для того недоторканна влада й сидить на трильйонних потоках, щоб радити народові кріпитися.