Першопричиною кризи в армії є те, що в українського солдата немає прав

Першопричиною кризи в армії (в відтак шляхом виходу з неї) є те, що по факту в українського солдата НЕМАЄ ПРАВ. І якщо ці права все-таки захистити, можна отримати зовсім іншу армію і зовсім нову країну.

В нинішній реальності в трудового українського бійця є лише обов'язки – від абстрактних обов'язків перед Батьківщиною, українським народом тощо, і до цілком конкретних: виконувати все, що скаже командир.

Це дуже різко звучить, але – хотів би почути аргументи тих, хто вважає, що це не так.

Безправність супроводжує військовозобов'язаного на усіх етапах його долі, і на усіх цих етапах вона підштовхує українського громадянина до ухилення від виконання його обов'язку по захисту Батьківщини.

Український солдат, щойно мобілізований чи з підписаним контрактом, має право на належні умови, якісне і сучасне навчання на етапі базової загальновійськової підготовки.

Однак дуже часто він потрапляє в антисанітарні умови, котрі завдають великої шкоди його здоров'ю на самому початку його військової кар'єри. Дуже часто він отримує тупу муштру зразка XIX сторіччя, замість тренування для виживання у високотехнологічній війні сучасності. І з навчальних центрів відбувається левова частка СЗЧ.

Далі український солдат має право вимагати надати йому належне обладнання і озброєння, з належною якістю. Однак часто йому видають якесь сміття або недоробки замість зброї.

Його бойова продуктивність через то майже дорівнює нулю. І, на жаль, у нього немає реальної можливості поскаржитися, щоб халатне ставлення військових посадовців отримало належне покарання, а він отримав належну зброю.

Йому доводиться за свій рахунок, або за рахунок волонтерів, на свій страх і ризик виходити з цієї ситуації, купляючи необхідні компоненти і якось переробляючи те що йому дають.

Проблему байдужості військового начальства вирішують за рахунок рядового складу. Ну або рядовий склад просто тікає з армії в СЗЧ.

Далі коли солдат трохи повоював, отримав необхідний досвід і професійні навички, він хоче зайняти те місце у системі оборони, бо він найкраща цим навичкам і досвіду відповідає. Однак цей солдат не може перевестися в армії. Бо він – власність начальства.

Навіть якщо його командири відпускають, то військовий чиновники будуть місяцями ігнорувати його потребу у переведенні.

І на то він не матиме змоги комусь поскаржитися, і він піде в СЗЧ.

Але якщо він все-таки сціпить зуби і не піде в СЗЧ, коли він захоче застосувати свій бойовий досвід і свої фахові навички на більш високих посадах, то йому у призначенні на ці посади відмовлять незаконно. Бо якийсь чиновник не зробив інструкцію про те, як застосовувати гарантованою державою право призначити людину з відповідним досвідом, але без відповідного військового звання на керівну посаду. Чиновник елементарно не виконує свої обов'язки, але солдат не може поскаржитися на це невиконання нікому.

***

Я неодноразово казав, що мене дивувало, наскільки Україна має безправних захисників, при тому що її населення є однозначно одним із найволелюбніших у світі.

Певний час можна було це пояснювати тим, що під час повномасштабної війни громадяни свідомо утримуються від будь-яких публічних протестів, в тому числі навіть на користь прав військовослужбовців.

Але картонні протести цього літа показали інше – українське суспільство живе і цікавиться своєю майбутньою долею так само активно.

Просто ця активна частина суспільства дивним чином не розуміє, що головні проблеми країни - це проблеми армії, інші проблеми з ними ніяким чином не зрівняються.

Так звана політична опозиція, ці усі партії і фракції перебувають у старій парадигмі, і нової реальності, в армії не помічають.

Гаряча лінія і військовий омбудсмен перевантажені, зовсім не спроектовані для того, щоб радикальним чином реформувати армію, як це зараз потрібно.

Але надія є.

Є сьогодні один клас, одна соціальна група, яка може порятувати Збройні сили від безправ'я. Це нове покоління командирів, медійних, успішних і харизматичних.

Вони вже працюють над тим, щоб сказати суспільству про проблеми, і водночас добитися від держави необхідних рішень.

І я не бачу для них зараз іншого шляху, як просто неформальним чи навіть формальним чином об'єднатися і спільно відстоювати інтереси рядових, стати їх голосом.

Бойові успіхи цих команд рів є основою авторитету. Чиновники і посадовці змушені їх слухати.

Тож зробити мобілізацію справедливою, побороти рух ухилянтів, забезпечити права на належне грошове і житлове забезпечення бійців, право на перевод, спрощені механізми повернення із сзч, відновити військову юстицію, організувати належний рекрутинг іноземців на рівні держави тощо - це все спільний інтерес і нового покоління командирів, і всіх бійців у Збройних силах.

***

Рано чи пізно так і буде.

Усіх, хто тримається, я вітаю з сьогоднішнім святом!

Вітаю і закликаю до щоденної роботи на користь змін у нашому війську.

Право не дається, право береться. Змінилося або щезнемо.