Справжній суверенітет: шлях України крізь піт, сльози й кров

Аби ця війна не завершилась черговою руїною на українських землях, нам потрібно стати справжніми суверенами. Припинити бачити себе щитом Європи чи вістрям спису колективного Заходу. Навчитися не рефлексувати на все російське як бик на червону ганчірку. Визнати, що як і абсолютна більшість європейських націй, модерна українська нація сформувалась у лоні імперії. Але з цього аж ніяк не випливає, що її можна забгати до цього лона назад.

Ми маємо зосередитись на розбудові українського світу, а не удень з каганцем шукати і зачищати рештки "імперської спадщини", наче у 18-19 столітті українська еліта натхненно не будувала і не робила карколомні карʼєри в цій самій імперії. Переписувати історію – доля слабких та непевних себе. Залишимо цей талан Росії. Бо її агресія в Україні є вислідом безпекової параної, на яку слабує Кремль.

Головне переконати себе і світ, що наша місія – квітуча Україна, а не знищення РФ. Україна, яка буде посутнісною альтернативою "русскому миру", а не його україномовною калькою. Колись мартін Лютер писав, що Diabolus est simia Dei – "диявол мавпує Бога". Ми – часто густо намагаємось бути "росією навпаки". І в цьому наша трагедія.

Бути собою важко. Бо це шлях в невідоме. Це завжди творче зусилля та ризикований експеримент. Набагато легше жити за принципом: аби не так як у москалів. Чи: достатньо скалькувати європейські норми та правила – і ми станемо жити як в Європі. Але ті самі європейські норми та правила чинні в Ірландії та Болгарії, але працюють вони в них геть по-різному і демонструють геть відмінний результат. Ба більше, ефективні решулювання та моделі поведінки в мирний час можуть виявитися згубними у кривавій мʼясорубці війни.

Тому коли я сьогодні прочитав The Guardian цікавий матеріал про Залужного "General, envoy … future Ukraine president? Valerii Zaluzhnyi’s London waiting game" я відверто зрадів. Якщо вірити джерелам видання найбільш рейтинговий потенційний конкурент Зеленського на виборах вірить, що Україна має перетворитись на "Європейський Ізраїль" – сильну та суверенну державу, яка сама визначає свою долю та переслідує насамперед власні інтереси.

Чудово також, що Залужний розуміє, що шлях до справжнього суверенітету пролягає кріз "піт, сльози та гарування". І не певен, чи сподобається українському народу такий вибір, чи дозрів він до такого важкого лікування. Але, за гамбурзьким рахунокм, іншого шляху до справжнього суверенітету не буває. Дорога до нього завжди щедро полита потом, кровʼю та сльозами.

Врешті-решт, головна трагедія Зеленського в тому, що він так і не перетворився з актора на лікаря, якого так нагально потребує важкохвора країна. Він прагне подобатись, а не лікувати. Вій йде в фарватері суспільної думки, а не формує її. Він досі міряє успіх оплесками та рейтингами, а не гіркими пігулками та складними операціями, на які давно потребують українська держава та суспільство, аби стати справді сильними та суверенними. Аби наші сусіди більше ніколи навіть не думали напасти на нас.

Справжній суверенітет – це єдиний шлях до тривалого і тривкого миру. Сподіваюсь, генерал це розуміє. І готовий твердою рукою лікувати українське суспільство та державу від хронічних хвороб, якщо Господь приведе його на політичний Олімп. Розуміючи, що пацієнт навряд чи буде йому аплодувати.