Звикання до війни – дуже підступна річ

Відтак щодня треба самому собі мовчки, потайки нагадувати, що воювати не може бути перманентним стандартом життя. Війна – це етап виборювання права на буденну норму заради повернення до неї. Природно процвітати, а не помирати.

Сенс кожної війни – в мирі, в перспективі її закінчення. Вічні війни якраз тому й безсенсовні, бо на їх горизонті не маячить нормальне життя. Забравши з війни сценарій її завершення, у ній зникає сенс і мотивація. Бо чи ти загинеш, чи ні – війна все одно до миру не прийде. Вічні війни скасовують самопожертву й роблять її марною. Гинуть за мир, а не безпросвіток. Кількість смертей до якості нормального життя не призведе – цим і бездумні вічні війни.

Не є нормою під час війни толерувати пограбунок і схематоз. Не є нормою в 3-му тисячолітті пакувати армію рабочіх і крестьян. Не є нормою волонтерити на 5-му році великої війни й возити шкарпетки на передову, підміняючи функції держави й роблячи її ще лінивішою. Не є нормою жити в замурованій клітці-пастці. Не є нормою не мати вибору. Не є нормою щодня оплакувати загиблих героїв – до цього не можна ставитися як до щоденного явища.

Ми живемо в умовах аномалії. Ми вже давно перейшли маркер нормальності у ставленні до ненормальних речей. Усяку війну треба лишати в минулому заради того, аби знову вернутися до мирної норми. Інакше звикання до аномалій війни перекреслить її ціну.

Де існує раболіпство – там буде й рабство.