Що робить українців щасливими на п’ятому році війни

У 2022-му всі ми зіткнулися з одним спільним горем розставання — зник наш звичний світ, життя перестало бути таким, як раніше, і показало, що таким уже не буде ніколи, принаймні найближчим часом. І запустився процес адаптації до нової реальності. За класичною моделлю Елізабет Кюблер-Росс, усі ми пройшли перші чотири стадії горювання: шок і заперечення (цього не може бути у ХХІ столітті!), гнів і образу (москалі кляті, Путін – божевільний убивця), торг (а що було б, якби?..) і депресію (все погано…). Але людський мозок влаштований так, що він не може горювати вічно і рано чи пізно приходить до п’ятої стадії горювання – прийняття. І ось тут і починає повертатися те саме щастя, яке сьогодні демонструють українці.

Постійні тривоги й обстріли. Чому ж ми радіємо? Що під час останнього обстрілу "прилетіло" не у твій будинок, що в укритті вдалося знайти класне зручне місце, що ми живі, зрештою. Що в кінотеатрі вдалося додивитися фільм чи мультфільм із дитиною до кінця. Що в МакДональдз, який відкривається лише через пів години після відбою, ти купив омріяну картоплю фрі й чизбургер, які цього разу чомусь особливо смачні. Що твоя дитина цілих пів дня провела в класі, а не в підвалі.

Комунальне пекло й блекаути – а ти кайфуєш від того, що купив "Екофлоу", що світло дали після 10 годин темряви, що в магазині взяв свіжу, а не протухлу рибу, що поруч є кафе, де можна зігрітися й поїсти гарячого, що вдома в тебе – запаси гречки, води й туалетного паперу. А якщо в тебе ще й будиночок у селі – взагалі, вважай, джекпот.

Закриті кордони – а ти чоловік, і тебе відправили у відрядження або в тебе є можливість виїхати. І Бог із ним уже, із тим "Борисполем"! День дороги автобусом, машиною чи потягом – і ти на волі! А потім повертаєшся додому й ловиш на собі захоплені погляди колег, змішані із сумом і легкою заздрістю.

Непередбачуваність розвитку подій – і ти вчишся цінувати кожен день, близьку й рідну людину поруч, час, проведений із нею. Відмовляєшся від накопичення й необов’язкових витрат на матеріальні речі. Нова квартира? Ремонт? Нові меблі? Це все добре, звісно. Але раптом завтра "прилетить"? І ти витрачаєш на сьогоднішній день, на подорожі, на враження, на смачну їжу й вино тут і зараз. Що там буде завтра – хто його знає. Їдеш у подорож – і не тягнеш додому купу непотрібних сувенірів-пилозбірників. У якийсь момент узагалі розумієш, що речей має бути стільки, щоб їх, у разі чого, можна було вмістити в машину або пару валіз. Радієш чистому небу, яким не летить усіляка гидота, радієш чистому повітрю без гару й диму після "прильоту", радієш відкритим мостам, метро без зупинок…

На цьому тлі згадуються відкриті обличчя й усмішки щасливих людей у тих самих азійських країнах. Багато хто живе далеко не так добре, як ми звикли жити у себе вдома, в Україні. Але тепер і ми, як і вони, відкриваємо для себе радість і щастя в багатьох речах, яких раніше не помічали. У простих речах, у їхній цінності. У цінності самого життя. І все це робить нас щасливішими. І сильнішими. І в цьому вже наша велика перемога.