UA | RU
24 березня 2020, 17:00 331

Коронавірус України: назад у майбутнє

Дежавю – це те, що відчуваю зараз, споглядаючи події в Україні останніх двох місяців. Все це я вже бачив шість років тому, у лютому-березні 2014 року. Ті ж дії, ті ж самі реакції тих самих людей
Дежавю – це те, що відчуваю зараз, споглядаючи події в Україні останніх двох місяців. Все це я вже бачив шість років тому, у лютому-березні 2014 року. Ті ж дії, ті ж самі реакції тих самих людей
Фото: Андрій Гудзенко

У 2014 році, коли по телевізору показували "зелених чоловічків" у Криму, більшість людей дивились на це як на якісь другорядні новини з "далеких країв". В той час, як добровольці прямо з Майдану їхали на полігон, щоб нашвидкоруч навчитись користуватись автоматом. Щоб вивчити елементарні прийоми тактики бою, щоб перейняти бодай якісь навички виживання на полі бою. Щоб вже скоро опинитись десь на горі Карачун, на Савур-могилі чи в Іловайську в реальній війні. В цей самий час, коли більшість українців зі сміхом говорили: "Та яка там війна, про що ви кажите?".

Волонтери, які шукали німецьку, англійську, китайську військові форми по секонд-хендах. Купували тактичні окуляри, тепловізори, майстрували примітивні безпілотники. Як лікар-стоматолог після роботи зі зварювальним апаратом в руках майстрував "решітки" для бронетранспортерів. Як бабуся приносила на волонтерський склад баночки з варенням, салом і огірочками-помідорами. А ще дві сотні гривень, відкладених з пенсії. Я дуже добре пам’ятаю все, що відбувалось тоді на волонтерському складі і в країні.

І в той же час - повний параліч влади. Її майже не існувало в ті перші місяці війни. Так, були якісь штаби, координаційні центри і "відповідальні особи", але державна машина не функціонувала. В бій з російським агресором пішов народ. Народ в особі волонтерів, добровольців, залишків розформованої в мотлох армії пішов в бій і захистили Україну - поки в країні, зі скрипом і скреготом, повільно, як башта заржавілого танка, почне розвертатись машина державного апарату. Тоді паралельно існували дві різні України. Одна – в кабінетах державних установ, безпомічна, безінформаційна структура пострадянської країни, розфарбована в синьо-жовтий колір, через який вперто проступав напис СРСР на червоному тлі. В новинах розповідали про віртуальні перемоги і "відсутність загиблих". В реальності волонтери везли на фронт продукти і амуніцію, а назад – тіла загиблих, які навіть офіційно не вважались солдатами. Але тоді було виправдання: Янукович, Путін і 23-річне "ми не збираємось ні з ким воювати".

Минуло шість років. У нас є армія, яка на рівних протистоїть третій у рейтингу армій світу. Військові одягнені, нагодовані і зі зброєю. Ми нібито живемо вже в іншій Україні. Нібито…

Місяць тому більшість українців з гумором дивились "другорядні" новини про коронавірус. Навіть в думках не припускаючи, що це може загрожувати їм. Карантин? Та про що ви говорите? Все буде добре. Але коронавірус таки добрався до України. А наша країна не готова до епідемії. Так само не готова, як була не готова до війни у 2014 році. Немає тестів, апаратів штучної вентиляції легенів, реанімаційних палат. Влада приймає дебільні, по своїй суті, рішення. Жодного прогнозування наслідків, а лише неповоротка реакція на помилки. Закрити метро в столиці, не подумавши, куди перенаправити потік пасажирів, які мусять їхати на роботу. Лікарі, працівники аптек, супермаркетів, енергетичних компаній та тепломереж, органів влади, поліції, військові… Як вони мають дістатись місця роботи і служби? Адже для них карантин - це час посиленої роботи.

Знову волонтери думають про заповнення дефіциту масок, підключають благодійників і небайдужий бізнес. Організовують паралельні штаби і структури по боротьбі з епідемією. Ну, все як в 2014 році… Українська система охорони здоров’я, яка застрягла десь між радянським союзом і мріями про сучасну медицину, неспроможна захистити громадян. Ми не знаємо кількість хворих, бо не можемо провести аналізи на коронавірус. Ми не знаємо точну кількість померлих, бо не маємо чим провести тести живим, і тим більше не робимо їх мертвим. Якщо продовжувати аналогію з початком війни, то до офіційної кількості загиблих можна сміло додавати нуль наприкінці цифри офіційної статистики. Свідомість та самоорганізація громадян і самовідданість лікарів – це єдині фактори боротьби. Все інше – шум у випусках новин.

Але я оптиміст. Таким мене зробив той 2014 рік і подальші події. Війна допомогла нам створити армію і захиститись від зовнішнього ворога. Епідемія дасть стимул створити нормальну медицину. Війна народила цілий прошарок людей з чіткою життєвою позицією: "Україна – це я!", і епідемія збільшить кількість цих людей. Ще кілька криз - і ми зможемо обрати нормальну владу та створити дієвий державний апарат. Зможемо, дивлячись назад, впевнено рухатись в майбутнє.

Читайте більше новин на нашому телеграм-каналі
Підписуйтесь на RegioNews