"Хвора не дихає": чому українська промисловість не вироблятиме апарати ШВЛ

"Укроборонпром", на чиїх підприємствах раніше виробляли такі нині дефіцитні апарати ШВЛ, почухав маківку та й витягнув з укритих пилюкою архівів креслення апарату. Та не все так легко. Керівництво концерну думало-думало й врешті решт здалося без бою, заявивши, що відновлення виробництва таких апаратів на їхньому заводі неможливо. За традицією, розвал потужностей списали на "папєрєдніків", а неможливість відновлення – на брак фінансування. Про свої немаленькі зарплати генеральний директор "Укроборонпрому" Айварас Абромавичус та його заступник Мустафа Найем скромно промовчали. Хоча за що вони їх отримують мені досі незрозуміло, адже більшість оборонпромівських заводів стоять розвалені вщент, а на тих, що працюють, крадуть мільйони гривень, як от на житомирському бронетанковому. Зрештою, аби зберегти лице, "оборонпромівці" відзвітували, що у Хмельницькому маски шиють, у Миколаєві – дезрозчини виготовляють, так би мовити, чим можемо… І, аби не вони одні розписувалися у власному безсиллі, будь-ласка: "Ми відкриваємо доступ до технічної документації, якщо хтось інший, зокрема, приватні структури, візьмуться, ми будемо тільки "за".

Відтоді пройшло кілька тижнів, а охочих "дати кисню державі" поки що немає. Бо "Укроборонпром" - лише крапля у морі таких самих підприємств, які не можуть бути перепрофільовані технічно, або не хочуть перепрофільовуватися з економічної точки зору. А все тому, що в Україні немає виробників медичного обладнання як такого, та й цивілізованого легкого машинобудування взагалі. Коли я кажу "цивілізоване", то маю на увазі таке, яке може швидко переорієнтувати на ринкові потреби. Усе, що було за радянських часів розпродане нинішніми "благодійниками", "спонсорами", "кураторами областей", які тепер не втрачають нагоди попіаритися, передавши лікарні забутого Богом райцентру один-одненький сучасний апарат, який неможливо підключити до старої несправної електропроводки, яка "загинається" від перенапруги. Інакше кажучи, реалії лікарняного побуту десь на гірському хуторі такі, що імпортні апарати часто нема до чого підключати, а якщо вони не витримають і зламаються – немає ні коштів на ремонт, ні імпортних запчастин.

Старе благополучно розвалили, а ось нового за три десятки років незалежності не побудували ані в державному секторі, ані в приватному. Державні мужі усіх скликань і каденцій набивали кишені, фінансуючи медицину за залишковим принципом, а немає попиту на медтехніку (бо ж грошей у медзакладів катма), немає й виробництва. Про державну безпеку і захист населення теж ніхто не думав, бо жодний нагорі - так само як і ми внизу - в житті своєму з пандемією досі не стикалися. Хоча цей факт абсолютно не виправдовує п’ятьох попередніх президентів, десяток прем’єр-міністрів і кілька тисяч нардепів, які крім своїх власних мали б захищати ще й державні інтереси.

Малі приватники тим часом шили весільні сукні, клепали пластиковий посуд і відкривали ресторани-крамниці-аптеки – те, що народу треба. А олігархи викачували рештки газу-вугілля-енергоресурсів, які продавали за кордон за мільйони і мільярди доларів. Тепер кравці шиють маски, а замість разових стаканчиків кроять захисні щитки з пластику. Хто на що вчився, той на те й згодився. А хто вчився на шахтаря, той взагалі сидить без роботи, бо попит на енергоносії різко впав – бо заводи ж і за кордоном зупиняються, а платити зі своєї кишені найманим робітникам Ахметови-Коломойські не поспішають: мало того, що й так збитки, так ще й на благодійність віддати треба.

А ось виробляти апарати ШВЛ останні 30 років в Україні не вчився ніхто. Хоча й без великого розуму ясно, що перепрофільовувати на виробництво медтехніки в державі просто нічого, ну не може умовний промисловий гігант "Турбоатом" замість турбін виготовляти медобладнання. Так само, як і підпільний цех з виробництва автозапчастин.

Що найцікавіше, з технічної точки зору у апараті ШВЛ нічого складного немає, але вся біда в тому, що можна виготовити один зразок, ну два… Але це, "грубо кажучи", для розваги. Бо аби виробництво окупалося, воно має бути масовим, або, принаймні, серійним. А на масове виробництво, чи то державі, чи то приватнику треба гроші. А грошей зараз ні в кого немає. А навіть якщо знайдуться, то потрібно закупити виробничу лінію за кордоном (своєї ж немає), а це час. Треба закупити матеріали й запчастини – і це час. Треба навчити спеціалістів, які з тим усім будуть працювати, бо ж токарі і слюсарі в державі дефіцит – знову треба час. Готовий виріб треба сертифікувати - ще купа часу і грошей. Того самого часу і грошей, яких тепер не вистачає кожному, аби врятувати своє життя. Того часу і грошей, які "з’їли" три десятки років нехлюйства, безгосподарності і відсутності системного підходу до економіки.

Державні інтереси України почали здавати набагато давніше, аніж ми думаємо, панове. Бо, зрештою, яка різниця від чого вмирати: від куль, від голоду чи від відсутності апаратів ШВЛ? Результат один: немає народу – немає держави.