Вибори в Україні: коли можуть відбутися і кому вони потрібні

Чи відбудуться вибори взагалі

Тема українських виборів, яка піднімалася перед завершенням п’ятирічної каденції Володимира Зеленського та обраного в той же рік парламенту, поступово затихла – але після початку переговорного процесу, ініційованого Дональдом Трампом, отримала новий поштовх. Причому з обох сторін – і з Москви, і з Вашингтона. Кожен із учасників (псевдо)переговірного процесу по-своєму інтерпретував цю тему, кожен – і Білий дім, і Кремль – має свій інтерес у цьому питанні, чи принаймні імітує його. Хоча вибори в Україні потрібні. Та чи пройдуть вони?

Точніше, чи мають вони шанси пройти. І мова не тільки про формальну, законодавчу, конституційну сторону цього процесу, а і про фактичну. По-перше, велика кількість українців перебуває за кордоном. Достатньо велика, аби не можна було цю кількість ігнорувати. Звісно, голосування за кордоном – це не проблема, приклад Молдови демонструє реальність цієї дії. Але Молдова робила це не в екстреному режимі, а планомірно. Організувати за кілька місяців (а більше в України не буде) голосування мільйона чи навіть більше осіб у чужих країнах, мільйона, розкиданого по світу – м’яко кажучи, непросто. Втім, і повернути цей мільйон на Батьківщину – принаймні, тих, хто захоче повернутися – теж складна справа.

По-друге, ми усі знаємо, що таке – перемир'я з Росією. А вибори мають пройти у всіх українських громадах, які на той момент будуть під контролем української влади. Навіть максимально наближених до лінії фронту, чи то пак (на той умовний момент) лінії розмежування. Наражати і наражатися на небезпеку – на це підуть далеко не усі. Крім того, опозиція матиме підстави звинувачувати владу у тому, що у таких ДВК зі зрозумілих причин цілком імовірними будуть фальсифікації. І це теж, як не крути, проблема.

Словом, вибори в Україні навіть після закінчення війни, не кажучи вже про призупинення бойових дій – справа складна. Але теоретично це може відбутися. І тут виникає наступне питання – коли саме ці вибори повинні пройти? Через скільки місяців після умовного дня "Стоп"?

Вибори для влади і героїв війни

Звісно, певні формальні рамки законодавство у цьому процесі окреслює. Але у цій статті ми відійдемо від цих обмежень – тим паче, ситуація, як не крути, є екстраординарною. Тож цілком може бути, що дата майбутніх виборів – ще не визначена. І може бути динамічною. Тож розглянемо три варіанти проведення перших (умовно) повоєнних виборів.

Найперший – через три місяці після припинення бойових дій. Тобто максимально швидко. Для кого такі вибори є перевагою? Перш за все це, звісно ж, влада. Так чи інакше вона педалюватиме тему умовної перемоги у війні і свою виняткову у цьому процесі роль. Звісно, перемога без звільнення усіх українських територій виглядатиме дещо дивно, але завжди можна переключити акценти – і, між іншим, це буде логічно і навіть правильно – на те, що головною перемогою України є збереження державності. Скоріш за все, уже остаточне – бо якщо Росія, перебуваючи у найзручнішому для повномасштабного нападу ситуації, не змогла захопити навіть записані у її Конституцію українські регіони, то про яку анексію усієї території країни чи принаймні такої її частини, що дозволило б поставити у Києві свою, маріонеткову владу, можна говорити.

Фото: Радіо Свобода/Андрій Дубчак

Але вибори у тримісячний строк вигідні не тільки владі. Хоча б тому, що не тільки вона буде експлуатувати тему успіху у війні. У лютому один із українських ресурсів опублікував замовлені ним результати опитування щодо майбутніх парламентських виборів. У списку можливих учасників цього процесу з’явилися такі назви, як "Партія Залужного", "Партія Буданова", "Партія "Третя штурмова", "Партія "Азовсталь". Звісно ж, усе це поки що фантоми, частина з них ніколи і не стане реальністю. Але ці ймовірні політсили мають один головний козир. Це успіхи на війні. І чим далі війна буде віддалятися від дня виборів – тим менші шанси у таких проектів набрати максимальні відсотки.

Вибори для опозиції

Натомість віддалення виборів від дати війни, приглушення у суспільстві воєнної теми, перехід до повоєнних проблем країни – економічних, політичних, соціальних, демографічних, – буде на руку чинним опозиційним силам. Особливо "Європейській Солідарності", яка зможе експлуатувати тему можливого чи навіть імовірного провалу нинішньої влади, паралельно з цим нагадуючи про успішний власний період. Також зможуть на такому контрасті нагадати про себе політики на кшталт Володимира Гройсмана, який був прем’єр-міністром України в 2016-19 роках, коли українська економіка зростала, мінімальна зарплата збільшувалася тощо.

Та у цій ситуації є і небезпека для української опозиції. Власне, така, як було 2019 року – коли практично усі наявні опозиційні сили тоді побудували свою електоральну діяльність на протидії тодішній владі, але у підсумку багато хто із опозиціонерів ("Самопоміч", партія Анатолія Гриценка) взагалі не потрапив до нової Верховної Ради. Бо електорат відсахнувся не тільки від розкритикованого Петра Порошенка, а і від тих, хто його критикував.

Вибори для популістів і Росії

Звісно, це сталося тому, що з’явилася нібито-альтернатива у вигляді Володимира Зеленського. Але хто гарантує, що на наступних виборах не з’явиться такий же популіст, "Зеленський 2.0", який збере усі протестні голоси – протестні як проти нинішньої влади, так і проти влади попередньої. Гарантії, що Україна не стане жертвою нових популістичних сил – немає. Ба більше – якщо виборчий процес затягнеться, до 9 місяців і далі, на фоні одночасного погіршення економічної ситуації (що є цілком реальним) і фактичної демографічної катастрофи, яка буде пов’язана із напливом мігрантів, бо комусь банально доведеться працювати у повоєнній Україні – це стане ідеальним поживним середовищем для ультрапопулістів.

Фото: Getty Images

І – для Росії. Яка і після війни продовжуватиме шукати шляхів повернення України під свій контроль. А неопопулісти так чи інакше захочуть зіграти у ту роль, якою відзначився на початку своєї каденції нинішній "яструб" Зеленський – роль перемовника з Кремлем, роль миротворця, "подивитися в очі Путіну" (чи його наступнику), "домовитися посередині" тощо. Тож максимально затягнуті у часі перші повоєнні вибори будуть на руку країні-агресору. Принаймні, у Кремлі можуть так думати – бо вони і перемогу Зеленського вважали своїм успіхом, а все обернулося зовсім не так, як очікувалося.

А яка саме дата виборів стане перемогою для українського суспільства – покаже лише час. І тут важливо пам’ятати головне. Владу обирають не за щось, а для чогось. Не за перемоги у війні, не за допомогу ЗСУ чи красиві слова, сказані з міжнародних чи внутрішньоукраїнських трибун. А для того, аби налагодити життя в країні у майбутньому. І від цього має відштовхуватися кожен українець – незалежно від того, коли пройдуть ці вибори, через 3, 6, 9 місяців чи півтора року після припинення війни.