Мало перемогти Росію – важливо не перетворити Україну на її подобу

В одному з епізодів колишній міністр закордонних справ разом із головою Думи планують, як розділити Росію: "Схід – японцям. Сибір – китайцям. Краснодарський край – українцям. Алтай – казахам. Псковщину – естонцям. Новгородщину – білорусам. А серединку залишимо собі".

Цю "серединку" потім і перетворили на нову імперію, де є цар, опричники, які їздять на "меринах", п'ють "водку", займаються різними неподобствами і розбоями. Політична система повертається до часів Івана Грозного.

Найцікавіше, що Сорокін не так уже й сильно нафантазував про потенційну Росію майбутнього, хоч поки що вона не розпалася (але віримо, що це неодміннно має статися). Царя офіційно теж ще немає, але все інше рухається саме по описаному Сорокіним сюжету. Країна відгороджується від Заходу, економічно підсідає на китайську голку. Закони в країні дедалі частіше залежать від волі однієї людини, а головним принципом державного управління стає особиста лояльність. Своїм – все. Чужим – те, що залишиться після своїх.

Але ця антиутопія – не тільки про Росію, де залишилося аж три контрольовані газети, а всі письменники пишуть під диктовку вже не червоного, а перефорбованого у біле Кремля (До речі, це десь дуже нагадує філософію нинішнього придворного стратега Дугіна, який постійно закликає повернутися до минулого, жити в ситуації, коли росія є всесвітньою проблемою "мавпи з гранатою", але де вся ієрархія вибудована за принципом двірцевої лояльності).

Цей великий сарказм дає привід подумати і про нас. Бо про божевільних сусідів нам все більш-менш зрозуміло. Питання – чи не деградуємо і ми, дивлячись на те, як у Кремлі закручуються гайки і все йде саме до варіанту побудови нової монархії з путіним (чи його наступником) на чолі?

От сьогодні свіжий приклад – призначення Рустема Умєрова керівником Служби зовнішньої розвідки. Я зараз не оцінюю самого Умєрова. Він був міністром оборони, очолював РНБО, брав участь у складних переговорах на Близькому Сході, в Туреччині, знаходиться в діалозі з американцями. Президент йому довіряє – і це очевидно.

Питання в іншому. Чому людина без досвіду роботи у зовнішній розвідці має очолити саме зовнішню розвідку? Чому на одну з ключових спеціальних служб знову призначають не людину, яка розуміє систему, а політика з найближчого президентського кола? І чи не стає особиста довіра президента головним мотивом для призначення на будь-яку державну посаду?

Коли так відбувається один раз, це можна пояснити війною і кадровим дефіцитом. Коли це повторюється постійно, тоді це вже не якесь окреме призначення, а тенденція. На жаль, не дуже позитивна. У Сорокіна опричники - не просто силовики з мітлами і собачими головами на автомобілях, а люди, які отримали право діяти від імені государя. Їхня сила не в посаді і не в законі, а у близькості до першої особи. Саме з цього і починається приватизація держави. Не обов’язково десь щось красти. Достатньо поступово переконати всіх, що держава – це "государ" і люди, яким він довіряє. А інституції мають лише виконувати рішення, ухвалені в цьому колі.

Україна, звісно, не Росія.

Але це не стала формула, яка автоматично захищає нас від російської моделі управління. Ми не станемо Росією лише тому, що не любимо росіян. Ми не станемо Росією тільки тоді, коли в нас працюватимуть інституції, а не виключно особисті зв’язки. Коли посади отримуватимуть не за ступенем близькості до президента, а за відповідністю конкретній роботі. Коли парламент, медіа і суспільство матимуть право питати – чому саме ця людина призначена (і так само – чому звільнена) і чому саме цю людину пропонують на цю посаду? За які компетенції? З якою програмою?

Тому мало перемогти Росію. Треба ще не побудувати її у себе.