Війна, обов'язок і право жити: коли виживання стає злочином

Бровою не поведем – як відмова гинути в безпереможній війні перевершить за тяжкістю злочину навіть тероризм. Оком не кліпнем – і здорове інстинктивне самозбереження держава протрактує жорстокіше, ніж групове згвалтування.

А все ж до неможливості просто. Аби кожні 2 хвилини не ставалося СЗЧ – влада повинна зняти з себе обладунки самодурства й чесно поміркувати над тим, чому люди неспроста не бачать сенсу гинути в безуспішній війні. Чи не тому, що від узурпаторів досі не прозвучало раціонального пояснення, який сенс безправній людині класти своє життя за країну, перетворювану в гібридний авторитаризм, нашпигований захмарними ілюзіями.

Стояння насмерть на одному місці не може подаватися як мега-успіх, бо це якраз і підпадає під категорію "стаціонарна м'ясорубка" (термін Залужного). А мародерство немислимих масштабів і довбограйство ще більших масштабів унеможливлюють народну самопожертву, над якою круком кружеляє збагачення верхівки.

Галас про обов'язок померти ніколи не вивищиться над спокійним і врівноваженим правом жити. Мусить восторжествувати прагматика війни, бо люди потребують не обнадійливих казочок про кордони-1991, а реалістичного й об'єктивного бачення, розрахунку, оптимуму.

Бравурно вдавати далі, нібито країна може воювати вічно, – це навіть не самообман, а умисел. Потрібна докорінна зміна дискурсу. Потрібне тверезе обгрунтування цілей, заради яких людина має гинути, а не жорстока криміналізація права жити. Потрібна робота з ПРИЧИНАМИ, а не боротьба з наслідками.