"Опозиційна платформа – За життя" опинилася у центрі скандалу, спровокованого емоційним спічем Іллі Киви щодо подій у полтавському партосередку. RegioNews вирішив нагадати про попередні сварки всередині ОПЗЖ та про початкову двоїстість цієї партії, а також спрогнозував, чим це усе може завершитися.
До чого тут Карлівка
15 вересня в Telegram-каналах з'явилося відео, у якому нардеп від ОПЗЖ Ілля Кива критикує свого колегу, керівника полтавського обласного осередку партії Олега Сазонова за ситуацію на майбутніх місцевих виборах до Карлівської міської ради. За словами депутата-кандидата наук, Сазонов просто "продав франшизу", тобто право заповнити партійний список своїми людьми, місцевому бізнесмену.
Наступного дня, коментуючи цей скандал, Кива заявив, що Сазонов минулого року фактично зірвав реєстрацію та участь ОПЗЖ на місцевих виборах у тому ж районі на користь свого бізнес-партнера Юрія Кобченка. Імовірно, і зараз бенефіціаром цієї "угоди куплі-продажу" є так само Кобченко. Який, до речі, має у регіоні дуже заплямовану репутацію – зокрема, через відмазування сина Михайла від жорстокого убивства молодої дівчини, у якому того підозрювали.
Михайло Кобченко тоді потрапив нібито на лікування в психоневрологічний диспансер, потім взагалі зник закордоном, а зараз є депутатом Карлівської міськради від "Слуги народу". Сам же Кобченко-старший також опинився у президентській партії, намагаючись на виборах-2020 потрапити до партійних списків "слуг" у Полтавську облраду. Щоправда, це його намагання виявилося безуспішним, бо викликало скандал у місцевих лавах "СН".
Але головне у цій історії не те, кому продали, а хто це зробив. Точніше, хто узгодив таке рішення. Кива прямо заявив, що на такий крок "окремі п*дараси" пішли з відома та мовчазної згоди самого співголови ОПЗЖ Юрія Бойка.
Павуки в банці
"Опозиційна платформа – За життя" – це партія, яка з самого початку має дуалістичний характер. Її створили з двох структур, і ці два центри сили так і залишаються в ОПЗЖ. Один – це вищезгаданий Юрій Бойко і Сергій Льовочкін, так звані "газовики", за якими маячить тінь олігарха Дмитра Фірташа. Інший – Віктор Медведчук та Вадим Рабінович.
Те, що ці два центри сили між собою, як мінімум, не миряться, відомо було давно. У міжвиборчий період це не так помітно, хоча час від часу представники того чи іншого крила, що називається, проговорюються. Скажімо, той же Кива в ефірі медведчуківського "Першого незалежного" телеканалу нещодавно заявив, що чинна влада чомусь "прийшла" саме за Медведчуком, а не за Бойком чи Льовочкіним (пан Кива привів як приклад саме представників протилежного табору в партії). І, вочевидь, натякаючи на те, хто є непримиренним борцем із "режимом Зеленського", а у кого дещо інші відносини із нинішніми господарями Банкової.
На виборах же боротьба між "бойківськими" і "медведчуківськими" випливає назовні. У 2020-му на місцевих виборах відразу у кількох регіонах спалахували скандали щодо того, хто має комплектувати списки та представляти партію на виборах міських голів. Скажімо, у Миколаєві на мерські вибори обласна і міська організації ОПЗЖ взагалі висунули двох різних кандидатів. Там врешті вдалося домовитися, але Владислав Чайка без шансів програв вибори чинному міському голові Олександру Сєнкевичу.
Так само сталося і в Одесі, де на противагу "бойківському" Миколі Скорику намагалися виставити під партійними знаменами когось із "медведчуківських" – чи то Тетяну Плачкову, чи то самого Вадима Рабіновича. Врешті, внутрішньопартійні центри домовилися, що іти на мерські вибори таки буде Скорик (де він також без особливих шансів програв чинному очільнику Одеси Геннадію Труханову), а Рабінович очолить список на виборах до Одеської облради, де у підсумку ОПЗЖ зазнала одну з наймасштабніших поразок в обласних коаліціадах на "південному фронті".
Одним із найяскравіших кейсів – і дуже схожим на карлівський – став скандал у Запоріжжі восени минулого року. ЗМІ тоді писали, що чинний нардеп від ОПЗЖ Володимир Кальцев, котрий разом із братом та нардепом позаминулого скликання від Партії регіонів Сергієм Кальцевим отримав "бойківську" половину місць у партсписку, як-то кажуть, "під шумок" продав і "медведчуківські" 50%.
Санкції проти санкцій, рейтинги проти рейтингів
Конфлікт в ОПЗЖ – це не тільки боротьба за місця у партійних списках чи регіональній владі. Ситуація насправді дещо глибша. Скажімо, Віктор Медведчук зі зрозумілих причин є найактивнішим на фронті боротьби за прихильність Росії та особисто Володимира Путіна. Цим не дуже задоволені у "газовому" крилі ОПЗЖ. Злі язики говорять, що Медведчуку уже неодноразово дорікали за його візити до Кремля, які (поїздки) він ні з ким у партії не узгоджує. Та які разом з тим додають негативу в очах як поміркованого електорату, так і чинної української влади, яка сама не проти налагодити прямий контакт із Путіним без посередництва його кума.
Отже, Медведчук, якщо говорити прямо, своїм бажанням підтримувати імідж впливового аж на рівні Кремля політичного персонажу завдає шкоди іншій частині ОПЗЖ, яка не дуже хоче підставляти власні бізнес-інтереси під можливі санкції з боку Банкової. Тому частина ОПЗЖ, уособлена тандемом Бойка та Льовочкіна, більше акцентує увагу у своїх виступах на критиці якихось окремих позицій "зеленого режиму", не особливо педалюючи тему братніх відносин із країною-агресором, тоді як у "медведчуківців" це - головний і, можливо, єдиний козир.
Крім того, проблемою і головним болем особисто для Медведчука є його низький особистий рейтинг та дуже високий антирейтинг. Через це він фігурує далеко не у всіх соціологічних опитуваннях, а там, де Медведчука включають до списку можливих кандидатів у президенти, показник його мало відрізняється від статистичної похибки. Тоді як Бойко після провального 2014-го (0,19%) зумів піднятися на президентських виборах-2019 на четверте місце із досить пристойним результатом в 11,67%, а зараз, за більшістю соціологічних даних, взагалі йде третім.
Звісна річ, рейтинг ОПЗЖ формується не популярністю партійних лідерів - тут дещо інша механіка захоплення та утримування електорату, відмінна від класичних вождистських партій. Скажімо, якщо рейтинги Петра Порошенка та його "ЄС" і Юлії Тимошенко та її "Батьківщини" у соцопитуваннях є цілком співмірними, то навіть сумарний рейтинг Медведчука і Бойка поступається партійній популярності кількома відсотками. Та, попри все, явна рейтингова перевага додає упевненості саме Бойку та дозволяє йому відчувати себе господарем становища, чого не можуть не розуміти опоненти. І, як кажуть в кулуарах, вони іноді вживають дуже несподіваних заходів.
Козирний туз Медведчука
У серпні Росія оголосила про чергові санкції проти України, зокрема, проти українських політиків. І до санкційного списку неочікувано, можна навіть сказати сенсаційно, потрапили голова виконкому ОПЗЖ Сергій Льовочкін та його сестра Юлія Льовочкіна. Зовні це виглядає як якась логічна помилка – як може один із чотирьох керівників найбільш проросійської партії в Україні потрапити під санкційний молот самої Росії?
Але є й інша сторона питання. Полягає вона у тому, що це, на думку деяких експертів, є чітким сигналом з боку Кремля – кого вони хочуть бачити своїми партнерами в ОПЗЖ (і, відповідно, в Україні). Або навіть спробою самого Медведчука через російських партнерів, яких у нього значно більше, натиснути на опонентів у партії. Бо, як ми бачимо із списку скандалів останніх двох років, "газовики" у більшості випадків переграють внутрішньопартійне крило, орієнтоване на кума Путіна. Тож Медведчук цілком міг використати свій останній аргумент – особисту прихильність до себе хазяїна Кремля.
Хід цей досить ризикований, але Бойко і Ко теж не можуть не розуміти, з якими проблемами вони можуть зіштовхнутися, потрапивши у немилість до Кремля. Варто лише Росії переключити свою увагу на якийсь інший політичний проєкт (а їх в Україні вистачає – згадайте хоча б скандального неофіта "Партію Шарія" чи мураєвський проєкт "Наші"), як рейтинг ОПЗЖ почне танути. І цілком може виявитися, що у наступну Раду, на відміну від нинішнього скликання, соратники Бойка-Льовочкіна взагалі не потраплять. Як це трапилося, приміром, із "Опозиційним блоком", котрий буремного 2014-го набрав майже 10%, а у 2019-му, втративши російський "ярлик на княжіння" (той разом із розкольниками Бойком і Рабіновичем перейшов якраз до ОПЗЖ), набрав лише 3%, не пробившись до парламенту.
Тож, аби не потрапити на місце своїх колишніх колег, Бойку і Льовочкіну воленс-ноленс доведеться рахуватися із Медведчуком. Але це не означає, що боротьба за владу в ОПЗЖ і усій проросійській частині політичного спектру України закінчиться. Власне, карлівська історія, яку емоційно вихлюпнув у медійний простір скандаліст Кива (власне, вихлюпнули колеги з фракції, які й передали відеозапис із партійного чату авторам анонімних Telegram-каналів), є підтвердженням – конфлікт між двома крилами пташки з емблеми ОПЗЖ триває, хоча навряд чи у найближчому майбутньому він завершиться остаточним розколом партії.