Нагадавши про затяжний конфлікт двох великих начальників у вітчизняній оборонці, RegioNews розібрався із біографією нового головнокомандувача ЗСУ, а також згадав одну область на півночі України, у якій звільнення Руслана Хомчака може спровокувати свої тектонічні зсуви.
Сенсаційна рокіровка
Президент Володимир Зеленський, який після грузинського вояжу уже кілька днів не з'являється на публіці, зробив очікуване, але від цього не менш сенсаційне рішення. Руслан Хомчак був звільнений з посади головнокомандувача Збройних сил України та переведений у РНБО першим заступником секретаря (читайте – отримав почесну синекуру).
Викликав питання сам формат звільнення. Зеленський, який раніше залюбки особисто коментував різні рішення Ради нацбезпеки та оборони, а іноді й просто записував відео на основі зовсім нікчемних в масштабах усієї країни подій, цього разу передав цю почесну місію своєму новому прессекретарю.
Той же розповів на брифінгу про звільнення Хомчака нібито "між іншим", у кінці свого виступу – розпочавши його безперечно потрібною, але значно менш важливою в умовах війни з Росією інформацією про чергове виділення коштів "під егідою президента" малозабезпеченим верствам населення. Втім, чергова "вовина тисяча", як би ефектно не подавав її свіжоспечений президентський голос Сергій Никифоров, не перекриє важливості рішення голови держави щодо кадрової рокіровки в кріслі головнокомандувача української армії.
Таран переміг?
Причину звільнення Хомчака ніхто особливо не приховував. Прессекретар Зеленського прямо заявив про конфлікт між головнокомандувачем ЗСУ та міністром оборони Андрієм Тараном. Сам президент у текстовому форматі на своєму офіційному сайті це підтвердив, хоч і зробив це традиційно дуже обтічно: "Сфера оборони має функціонувати стабільно, скоординовано, з чіткою перспективою та без непорозумінь між керівниками".
Про війну між Тараном і Хомчаком почали говорити мало не з того моменту, як нинішній керівник Міноборони зайняв своє крісло у офісі на Повітрофлотському проспекті столиці в березені 2020-го. На кінець минулого року конфлікт між двома головними очільниками вітчизняної оборонки був помітний неозброєним оком. Наріжним каменем цього конфлікту, за свідченням джерел, стали фінанси, погляди на упорядкування та використання яких у головнокомандувача ЗСУ та міністра оборони відрізнялися часом дуже кардинально.
Коли справа дійшла до судової тяганини (навколо використання військово-транспортного літака), стало зрозуміло, що нічим добрим конфлікт не завершиться. Тож єдиним питанням у спостерігачів було, кого саме вирішить звільнити Зеленський, аби вгамувати пристрасті. А звільняти довелося, бо Таран і Хомчак перестали спілкуватися, плюс до того у травні міністр, як заявив його колишній радник Юрій Бутусов, вирішив фактично перепідпорядкувати собі Збройні сили.
У середині липня нардепи від "Слуги народу" упевнено заявляли, що є питання до міністра оборони – і натякали на його можливе звільнення на наступній, осінній сесії Верховної Ради. Але Зеленський не став чекати вересня та вирішив звільнити Хомчака. Імовірно, цьому посприяло те, що у Тарана, за чутками, досить непогані стосунки із головою ОП Андрієм Єрмаком – той міг вплинути на рішення президента саме так розрубати цей гордіїв вузол.
Отже, Хомчак пішов, тож у Тарана зник ворог, з яким доводилося воювати протягом фактично усієї міністерської каденції. Але чи зніме тепер свої питання, які ще кілька тижнів тому були, монобільшість? Чи у вересні прийде час на звільнення й самого міністра оборони? Принаймні, така версія існує, і нібито її автором є якраз Єрмак.
Хто прийшов
Поки що ж варто роздивитися того, хто прийшов на зміну Хомчаку. 48-річний Валерій Залужний має кілька серйозних відмінностей від свого попередника. Він ніколи не служив у радянській армії, відтак не має жодних зв'язків із нинішніми російськими окупаційними військами. Нагадаємо, що Хомчак, який на шість років старший за Залужного, закінчував Московське загальновійськове училище й служив у Групі радянських військ у Німеччині, а потім - на території Білорусі.
Натомість Залужний вступив до Одеського інституту Сухопутних військ уже в 1990-х, за часів незалежної України. Після завершення військового вишу він пішов звичним кар'єрним шляхом військового, дослужившись до командира батальйону. Далі була Нацакадемія оборони, після якої Залужний став спочатку начальником штабу бригади, а у 2009-му очолив 51-шу окрему механізовану бригаду, якою керував три роки.
Безпосереднім учасником війни на Донбасі полковник Залужний став у липні 2014-го після призначення заступником командира сектора "С". Сектор "С" – це Дебальцеве, тож у гарячій точці російсько-української війни майбутньому головнокомандувачу ЗСУ довелося повоювати. До речі, війна підняла Валерія Залужного до генеральських висот – у 2017 році, до Дня Незалежності, він отримав звання генерал-майора, а у 2018-му очолив Об'єднаний оперативний штаб ЗСУ, ставши першим заступником командувача Об'єднаних сил. Втім, у 2019-му його перевели подалі від фронту – у Чернігів. Саме там базується Оперативне командування "Північ", яке він і очолював з грудня того року до 27 липня 2021-го.
Відгуків про Залужного як військового професіонала поки що мало, але ті, що є, показові. Зокрема, член команди п'ятого президента України Петра Порошенка Юрій Бірюков заявив, що про Залужного має "спогади робочо-позитивні, у всіх питаннях, де ми перетиналися". І навіть розкритикував заяву відомого волонтера Семена Кабакаєва, котрий назвав нового головнокомандувача ЗСУ "старим другом Арестовича та Романа Машовця, який працює заступником Єрмака".
Цікавим є той факт, що Валерія Залужного ще з квітня 2019 року розшукує так звана "генпрокуратура ЛНР". Звинувачують вони українського офіцера у "геноциді" та "використанні заборонених засобів та методів ведення війни", що є, по суті, неабияким визнанням цього генерала з боку російських окупантів. Отже, поки що за Залужним немає негативного бекграунду, тож його призначення, на відміну від Хомчака, ніхто не сприйняв у багнети. І це дозволяє прогнозувати більш-менш спокійну роботу на новій посаді. А наскільки вона буде продуктивною, залежатиме уже від самого Залужного.
Причому тут Чернігівщина
Звільнення Хомчака може позначатися і на долі одного із регіонів України: за іронією долі, тієї самої Чернігівської області, де до учорашнього дня очолював ОК "Північ" його наступник. Справа в тому, що головою Чернігівської ОДА з жовтня 2020 року є Анна Коваленко - дружина вже колишнього головнокомандувача ЗСУ.
Коваленко відзначилася на своїй посаді двома речами. По-перше, вагітністю і народженням доньки (це, здається, перший випадок в історії інституту голів ОДА в Україні). Однак другий факт є не таким позитивним, як перший – Коваленко фактично з самого початку свого керування Чернігівщиною загрузла у боротьбі із місцевими елітами. Зокрема, із чинним міським головою обласного центру Владиславом Атрошенком. Коваленко боролася із ним ще на парламентських виборах-2014, зайнявши високе друге місце на окрузі після судової тяганини і фактично зірваної передвиборчої кампанії.
У 2019-му вона таки потрапила до Ради – за списком "Слуги народу". Втім, керівник чернігівського осередку "СН" Павло Халімон підтримав у цьому конфлікті не її, а саме Атрошенка. Коваленко намагалася поставити свою людину на посаду голови Чернігівської облради, але ця спроба провалилася, і це суттєво послабило позиції Коваленко. Тож немає нічого дивного, що у червні на Банковій уже визріло рішення про її звільнення.
Проте Коваленко поки що залишається на посаді – в основному, через те, що Офіс президента не знайшов гідної (зважаючи на непросту ситуацію і майже гарантований конфлікт наступника із тим же Атрошенком та місцевими "слугами", які є більш лояльними до мера Чернігова, ніж до керівництва власної партії) кандидатури. Ну, і чоловік на головній посаді у Збройних силах теж був яким-не-яким запобіжником. Тепер же, після відставки Руслана Хомчака, видається, що дні Анни Коваленко на посаді голови Чернігівської ОДА уже полічені.