Президентська форма правління глибоко укорінена в людській психіці. Мій вчитель проф. Девід Вільямс називав це father fantasy. Посполиті підсвідомо прагнуть "доброго царя", який має про них піклуватися і на якого можна перекласти відповідальність за свою і країни долю.
Успішних, самодостатніх людей завжди меншість. Таким не потрібний "електоральний монарх" – вони інтуїтивно шукатимуть ефективного менеджера країни. Але їх меншість. І тому демократія в чистому вигляді (одна людина – один голос, без огляду на освіту, досвід, досягнення та заслуги перед державою тощо) завжди чревата популістом на троні.
Президентська модель влади (переможець отримує все) дуже рідко приводить в головний офіс країни великих реформаторів: Вашингтон, Лінкольн, Ататюрк, Рузвельт, де Голль, Пак Чон Хі, Мандела… Але навіть з цього короткого переліку майже ніхто не був обраний напряму народом: американських президентів та де Голля обирала колегія виборщиків, Ататюрка – Велика національна асамблея Туреччини, Манделу – Національна асамблея. Пак Чон ХІ два останні рази переобирала Національна конференція з возз'єднання.
Прямі вибори "електорального монарха" – ідеальна чаша Пері для нарцисичних, амбітних (і майже завжди цинічних) популістів. Оскільки вона ґрунтується на принципі winner takes all (переможець отримує все), президент не терпітиме поруч із собою яскравих і професійних лідерів. І це стосується не тільки Зеленського – це стосується системи. Я ще памʼятаю, як і за що Кучма звільняв Марчука з посади премʼєр-міністра. Та й уявити яскравого та компетентного лідера поруч із Трампом неможливо. Бо як свідчить кейс Токаєва, навіть власноруч виплеканий спадкоємець не є гарантією спокійної та заможної старості для екс-президента.
Це в премʼєрській моделі правління Клімент Етлі, лідер лейбористів, міг працювати заступником премʼєр-міністра (Deputy Prime Minister) у воєнному коаліційному уряді Вінстона Черчилля (1942–1945 роки), а потім виграти вибори і стати наступним премʼєром. У президентській моделі глава держави – просто заради самозбереження – зачищає політичне поле від потенційних опонентів. Бо він не перший серед рівних, а "електоральний монарх", уособлення міфічної "волі народу", надія посполитих на справедливого і доброго царя.
Будь-який Майдан, навіть картонковий, – це насамперед вирок неправильній архітектурі влади. Неправильним стимулам та запобіжникам, закладеним у неї. Бо це як штовхати автівку вручну – можна, але далеко не вїдеш. І те, що ми майданимо навіть під час війни, свідчить, що наша автівка (система влади в Україні) геть неефективна. Замість автоматизувати та ефектизувати алгоритми, потребує ручного втручання та коригування. Але це вирок системі!
Тому я дуже сподіваюсь, що після завершення війни ми спочатку визначимо, в якій країні хочемо жити, а потім вже обиратимемо очільника залежно від відповіді на перше запитання. Бо "електоральний монарх" і "перший серед рівних", якого парламент може одним голосуванням відправити у відставку, – це дві дуже різні моделі.
Бо звільнення Федорова – це не баг, а "фітча" президентської форми правління. На небі не може бути двох сонць. Висхідні зірки треба збивати (тушити) на злеті. Бо будь-якому президенту нехаризматичний і слухняний Сирський буде "ріднішим", ніж яскравий, перспективний і субʼєктний Федоров. Це непримха Зеленського – це закон системи.
І насамкінець замисліться: якщо ми вже йдемо до ЄС, то в Євросоюзі є лише одна країна з президентською формою правління. І це єдина країна, яка не контролює третину своєї території. Хоча клімат там теплий і море чудове...