Олексій Гончаренко спровокував сплеск емоцій навколо свого "плану досягнення миру". Хоча жодного плану я не побачив. Втім, як талановитий політик або радше "політична тварина" (термін належить Аристотелю і в оригіналі звучить як ζῶον πολιτικόν), Олексій, схоже, влучив в очікування значної частини українського суспільства (і наступив на мозоль іншій значній частині), чим і спровокував жваву та емоційну дискусію навколо його "плану".
Повторюся, жодного скільки-небудь реалістичного плану я не побачив. "Винести питання Донбасу за дужки" – це не план, це ілюзія. Бо битва за рештки Донбасу, які перебувають під українським контролем, – це наразі основний камінь спотикання, який завів перемовини з Москвою у "стратегічний тупик" (принаймні так твердить Марко Рубіо).
І тому вдала політична провокація Гончаренка насправді спонукає до дорослого обговорення іншого питання: чи є в нас шанс домовитися з Кремлем про мирне співіснування ще за життя Путіна чи ні? Насправді саме це питання (чи радше можливі відповіді на нього) радикально розділило українське суспільство.
Одразу визнаю, що я не претендую на однозначно правильну відповідь на нього. Бо, на відміну від більшості українських експертів, я сном-духом не відаю, що у путіна в голові. Я ніколи не був путінським конфідентом чи духівником. І точно не належу до вкрай популярного в сучасній Україні "ордену путінознавців". Але я вірю, що якою б не була ваша відповідь, інтелектуальна чесність вимагає бути послідовним у своїх висновках.
Якщо з Кремлем в принципі не можна домовитися про умови мирного співіснування, тоді Україна стоїть перед простим і трагічним вибором: або перемогти, або програти. Болівар (земна куля) не винесе двох. Хтось має зникнути з політичної мапи світу. Перемога або смерть!
Я поважаю прихильників такої відповіді, хоча і не поділяю її. Але з одним застереженням, якщо вони воюють в Силах оборони України або бодай 7/24 працюють в українській оборонці. Бо якщо це справді екзистенційна війна, війна за саме право на існування української нації, тоді гасло "все для фронту, все для перемоги" має стати наріжним принципом українського життя. Не може бути в країні, яка веде війну за виживання, більше заброньованих чоловіків, аніж військовослужбовців у Силах оборони України. Не може бути сотні тисяч дезертирів. Не можуть члени наглядових рад державних корпорацій та судді у відставці заробляти більше за тих, хто ризикує життям у шанцях. Високопоставлені мародери мають бути покарані на горло, а не випущені за кордон. Не можуть бойові підрозділи воювати на старих корчах, а автосалони – фіксувати рекордні продажі люксових автівок. Не може служба в армії залишатися податком на чесність і бідність. Звичайно, якщо це справді "екзистенційна" війна...
І тому я з великим презирством ставлюся до "експертів", "блогерів", "інфлюенсерів" та "лідерів думок", які жодного разу не вимазавшись у фронтовій багнюці, не прослуживши жодного дня в Силах оборони, закликають нас воювати з росією до переможного кінця. Бо, мовляв, з Путіним не можна домовлятися. Якщо не можна – піди, долучись до перемоги чи… помри.
Помирати ж вільним краще, аніж жити рабом, хіба ні? Чи хтось інший роками має тягнути солдатську лямку, проливати свою кров і піт, втрачати роки й друзів на фронті і навіть померти замість тебе? Бо ти свято віриш, що жодні домовленості з путіними неможливі, що він спить і марить знищенням України, але на 13-й рік російської агресії так і не наважився зробити єдиний чесний висновок зі своєї віри?
Я вірю, що домовленості навіть з путінською росією можливі. Врешті-решт, з ким ми домовлялися в Мінську в 2014 та 2015 роках? З ким Грузія домовилася про припинення бойових дій у 2008 році? Якщо копнути глибше в історію, з ким домовилася Фінляндія в 1940 та 1944 роках? Чи путін менш договороздатний і більш підступний за Сталіна, який мав усі потрібні ресурси, аби перетворити гордих і мужніх фінів на мешканців Фінської радянської соціалістичної республіки? Але якось домовились і зберегли те, що можна було врятувати у конкретно-історичних умовах того часу. Головне, що врятували шанс на краще майбутнє для свого народу і своєї країни, яким і скористалися, коли відкрилося історичне вікно можливостей.
Якби путін дійсно марив завоюванням України, зараз на наших землях було б не 600-700 (а за даними української розвідки – 20-300) тисячне окупаційне угрупування, а не менше 5 мільйонів російських загарбників, за якими б стояв ще мільйон загранзагонів ФСБ. Урядовий квартал вже давно перетворили б на руїни. А з мостів через Дніпро, дай Бог, аби лишилася половина. Ми ж продемонстрували в 2022 році, що за всього радянського запасу міцності ці мости здатні руйнувати навіть Хаймарси, б/ч ракет до яких не сягає і центнера.
Менше з тим. Очевидно, що попри всі заклики до миру, сьогодні ані Росія, ані Україна не готові до серйозних перемовин про мир. Бо обидві почуваються загроженими й непевними у власних силах. І жодна зі сторін не готова радикально переглянути свої підходи щодо іншої. Росія бачить в Україні підступну зброю колективного Заходу, який за допомогою цієї зброї хоче завдати їй "стратегічної поразки". В Україні досі табу серйозно обговорювати фінський чи грузинський сценарій як альтернативу вічній війні.
Можливо, після трагічної зими щось зміниться. Або українські "ура-патріоти", які не вірять у будь-які домовленості з Кремлем, знову почнуть штурмувати військомати. Або ті, хто вірить у можливість таких домовленостей, почнуть визначати український мейнстрим.
В те, що росія до весни розвалиться чи колапсує, даруйте, але я не вірю. Бо не личить сивому чоловікові вірити у наївні байки. А тому разом з посестрами та побратимами готуюсь до важкої зими. Бо принаймні до березня-квітня всі розмови про мир – не більше ніж розмови, які лише заважають мобілізуватися, аби пережити темні (і холодні) часи…