Після Другої світової війни США перестали бути лише економічним гігантом. Вони підняли на знамена гасла глобальних цінностей. У момент, коли світ став біполярним, столицею колективного Заходу став Вашингтон.
Крах радянського полюса лише зміцнив цей статус. Демократія та свобода перестали бути однією з розвилок, натомість перетворившись на магістраль. Світ нагадував Comic Con, на якому країни косплеїли тріумфатора й переймали його правила життя. Вашингтон перетворився на маяк, і цей маяк не мав альтернатив.
Гілберт Честертон писав, що Рим полюбили не за його велич – Рим став великим, тому що його полюбили. Сполучені Штати закохували в себе не джинсами й не кока-колою, а "небесним образом" того й іншого. Голлівуду було простіше, ніж будь-якому іншому центру кіноіндустрії. Адже продавати міф про країну незрівнянно легше, якщо у вашого міфу є гарантовані покупці.
Світ знав, куди біжить Форрест Ґамп: він біжить до глобалізації, свободи та першого темношкірого президента. Світ розумів, чому рятують рядового Раяна: тому що ленд-ліз, план Маршалла та Західний Берлін. Світ бачив, навіщо потрібні ковбої: адже їхньою спадщиною були право власності та торжество закону.
Від кожного героя американської літератури, від кожного персонажа кінематографа можна було протягнути символічну нитку в сучасність, щоб потім оголосити цю лінію маршрутним листом до свободи. Герої "Титаніка" пливли до Америки Кеннеді та Рейгана. Індіана Джонс шукав артефакти минулого як представник світлого майбутнього. А Джон Макклейн приваблював не лише особистою харизмою, а й декораціями країни, яку він з разу в раз рятував на Різдво.
Символічний образ неможливий без фундаменту. І останні пів століття весь символічний капітал Сполучених Штатів спирався на американську ж реальність. У цій реальності були айфон і демократія, жувальна гумка та свобода слова, чизбургер і боротьба за права. Ми жили у світі, де лише 41 рік відділяв Барака Обаму від Мартіна Лютера Кінга, – і це дозволяло нам говорити про тріумф останнього. А отже – про тріумф Гарві Мілка та Ерін Брокович, Джанґо й Альдо Райна, Тоні Старка та Стіва Роджерса.
З будь-якої точки американського минулого історична пряма вела до відомого нам майбутнього, забезпечуючи гарантований хепіенд. Кожен кіногерой був предтечею сьогодення, а тому навіть у разі поразки все одно перемагав в очах глядача. Символічна роль Сполучених Штатів слугувала виправданням для всіх зигзагів їхньої історії, даруючи кожному своєму прихильникові рятівне "затe". Зате тепер США допомагають бідним. Зате сьогодні захищають слабких. Зате зараз протистоять диктатурам.
Тепер усе це в минулому. Дональд Трамп зламав не лише традицію публічної риторики. Не лише логіку відносин із союзниками та диктатурами. Він до того ж поховав увесь той символічний капітал, який країна накопичувала десятиліттями.
Дональд Трамп відібрав в американського образу всю його "моральну правоту". Ту, що ґрунтувалася на ролі та значенні Сполучених Штатів для решти світу. Ту моральну правоту, яка дозволяла співпереживати Скарлетт О’Гарі та Джону Рембо, Клінту Іствуду та Мартіну Ріггсу.
Руйнуючи символічний капітал заради економіки, Дональд Трамп обнуляє все й одразу. Американська мрія більше не римується з етикою. Джинси перестали бути дрескодом демократії. Сполучені Штати позбулися рольової моделі – "зразка для наслідування". І навіть якщо під час наступних виборів нинішній президент поступиться кріслом своєму опонентові, пам’ять про те, що 77 мільйонів американців обрали курс Дональда Трампа, нікуди не зникне.
У світу був хороший маяк. На жаль, він згас.