Коли фронт застигає й тижнями не рухається ні на кілометр, армії рано чи пізно звертаються до іншої мішені – не окопів ворога, а його міст. Це не нова винахідливість Кремля. Таку логіку світ уже бачив під час ірано-іракської війни, яку сучасники так і назвали: війна міст.
До середини вісімдесятих позиційна війна на суходолі остаточно застрягла у багаторічній "війні на виснаження" – фронт роками не зрушувався ні в один, ні в інший бік, а ціна кожного метра вимірювалася десятками тисяч життів. І тоді Саддам Хусейн спробував домогтися ракетами того, чого не міг домогтися танками. Іракська авіація й балістичні ракети вдарили по Тегерану та інших іранських містах, Іран відповів власними "Скадами" по Багдаду. Обидва диктатори розраховували на те саме: цивільне населення не витримає постійного страху й буде тиснути на власний уряд, вимагаючи капітуляції.
Найстрашнішою стала весна 1988-го, коли Ірак випустив по Тегерану десятки ракет "Аль-Хусейн" із розширеним радіусом дії і населення столиці, боячись хімічних боєголовок, масово втікали зі столиці. За вісім років цієї війни загинули тисячі цивільних з обох боків, десятки тисяч дістали поранення, обидві столиці зазнали серйозних руйнувань. І жодної капітуляції через зламану волю до опору.
Війна закінчилася в серпні 1988-го не тому, що чиясь столиця здалася. Вона закінчилася тому, що обидві армії виснажилися на фронті.
Ірак відновив контроль над утраченими територіями, Іран визнав, що продовження безглузде, руїни міст стали тлом цієї війни, важким і кривавим тлом, але не її переможним фіналом. Ані Тегеран, ані Багдад не зламалися під ракетами; зламалася здатність обох армій продовжувати наступ.
Ми спостерігаємо ту саму логіку сьогодні. Коли бої за Костянтинівку чи Покровськ вимірюються метрами на тиждень ціною тисяч життів, Москва знову шукає перемогу не в окопах, а в тилу: в ударах по електропідстанціях, житлових кварталах, портовій інфраструктурі. Розрахунок той самий, що й у Саддама сорок років тому: там, де не проходять танки, полетять ракети, і рано чи пізно втомлене від темряви й холоду суспільство змусить свій уряд капітулювати.
Але є те, чого досі не було у війнах з Росією, – саме це нове в цій війні. Роками Росія мала практично монопольне право бити по цивільних об’єктах у глибокому тилу, тоді як Україна могла відповідати хіба по прикордонних районах кількома видами далекобійної зброї власного виробництва. Ця асиметрія й давала Кремлю відчуття цілковитої безкарності: руйнувати можна, не боячись побачити те саме у власному дзеркалі. Сьогодні ця монополія закінчується – і закінчується швидше, ніж могли уявити собі в Москві навіть рік тому.
У ніч на 9 серпня це стало особливо наочним. Росія завдала одного з наймасштабніших цього року ударів по Одесі – балістичними, протикорабельними й протирадіолокаційними ракетами, десятками ударних дронів. Пошкоджено енергетичну інфраструктуру, без світла лишилися мешканці трьох районів міста, є руйнування житлової забудови. Тієї ж самої ночі українські дрони масовано атакували Бєлгород: пожежі спалахнули в кількох районах міста, зокрема в центрі, пошкоджені багатоповерхівки й приватні будинки, за словами виконувача обов’язків губернатора області Олександра Шуваєва – тринадцять постраждалих.
Це вже не війна, де горить тільки одна сторона, поки інша спостерігає з безпечної відстані. Це дзеркало, яке щоночі повертає Росії те саме зображення, яке вона десятиліттями вважала виключно українською долею і яке, судячи з усього, застало Кремль зненацька саме своєю повторюваністю.
Чи означає це, що Кремль швидше піде на поступки? Досвід Ірану й Іраку застерігає від надмірного оптимізму: там взаємні удари по містах тривали роками й самі по собі не наблизили мир; миру домоглася лише виснажена ресурсна база фронту, а не зламана психіка тилу. Обидві столиці витримали набагато більше, ніж очікували від них напередодні війни. Той самий сценарій цілком може повторитися і тут: Москва здатна витримувати удари по Бєлгороду чи Курську так само довго, як Тегеран витримував ракети Саддама.
Але є одна суттєва різниця, і саме вона дає підставу для надії. В Ірані й Іраку рішення про війну й мир ухвалювали диктатори, для яких страждання власного тилу ніколи не було головним аргументом. Аятола Хомейні й Саддам Хусейн вважали ціну прийнятною, поки армія тримала фронт. Путінський режим побудований на тій самій логіці терпимості до чужого болю. Але він ще й спирається на міф про власну недоторканність, на переконання російського обивателя, що війна – це те, що відбувається десь далеко, з кимось іншим. Для росіян війна – це тільки те, що відбувається на їхній власній території, саме з цього виникла дата 22 червня 1941 року, хоча Друга світова війна за участю армії Радянського Союзу тоді була вже в самому розпалі. Отже, саме міф недоторканості, а не бойовий дух армії, руйнується щоразу, коли горить Бєлгород так само, як горить Одеса.
Є тут і ще один вимір, якого не було сорок років тому в Перській затоці. Ірано-іракська війна залишалася, по суті, приватною справою двох диктатур – світ спостерігав, іноді постачав зброю обом сторонам одночасно, але не мав у ній прямого інтересу, поки не постраждало судноплавство в самій Затоці. Російсько-українська війна інакша: Україні допомагає коаліція демократій, яка постачає технології далекобійних ударів. Сама симетрія – той факт, що Україна може відповідати не тільки на полі бою, а й у повітряному просторі супротивника, – стає для західних партнерів додатковим аргументом на користь подальшої підтримки.
Легше обґрунтовувати постачання ракет, коли зброя не просто стримує наступ, а справді змінює розрахунки ворога. Симетрія міст – це не тільки психологічний тиск на Москву, а й політичний ресурс Києва в перемовинах із власними союзниками.
Путін розпочинав цю війну, переконаний, що горітимуть тільки українські міста. Тепер палають і Петербург, і Чебоксари, і Воронєж, і Бєлгород, і навіть сама Москва. Це ще не наближає капітуляцію Кремля: історія Ірану й Іраку вчить не покладатися на це. Але це руйнує головну ілюзію, на якій трималася російська готовність продовжувати війну нескінченно, – ілюзію безкарності.