Мобілізація в Україні продовжується. І з нею продовжуються різноманітні скандали. Скандали, які загрожують дуже серйозними проблемами. Причому не тільки владі чи конкретним учасникам тих чи інших скандалів, а українському суспільству й Українській державі загалом.
Справа в тому, що час від часу ці скандали вихлюпуються на загальнонаціональний рівень. Рівень, коли ігнорувати їх уже неможливо. Втім, є одна структура, яка зуміла проігнорувати подію із далекосяжними – і дуже неприємними – наслідками.
Ні для кого не секрет, що "бусифікація" – як називають процес мобілізації, пов’язаний із примусовим затриманням громадян прямо на вулиці, причому досить часто із застосуванням сили як до самих громадян, так і до членів їхніх родин – давно перейшла певну червону лінію, накреслену спільно владою і суспільством. Існував неписаний суспільний договір, який з тих чи інших причин був порушений. Хто саме став першопочатковим ініціатором порушення (влада чи суспільство) – питання дискусійне, але сам факт порушення є цілком очевидним.
Саме тому реакція українського суспільства на мобілізацію "бусифікаційними" методами стає чим далі, тим радикальнішою і однозначнішою. Що виливається у інциденти, подібні тому, який стався у Львові, точніше, на одному із найбільших житлових районів міста – Сихові.
Там процес мобілізації обернувся справжнім бунтом. При цьому інформація, яка викликала цей бунт – як на самому місці події, так і в соцмережах, – традиційно виявилася дещо перекрученою. Що, втім, малого кого зупинило. Це, до речі, є цілком логічним для подій, у яких бере участь натовп – в часи Російської імперії, коли відбувалися погроми проти євреїв, причини часто (якщо не завжди) були притягнутими за вуха чи взагалі вигаданими, але погромників це аж ніяк не зупиняло.
В жодному разі не порівнюючи суть цих двох явищ, варто відзначити, що деякі спільні риси тут є. Та, розбираючи проблему, чи радше проблеми сихівського нападу на військовослужбовців територіального центру комплектування, варто відзначити кілька дуже важливих і тривожних речей.
Як вже було сказано, процес "бусифікації" фактично зайшов в тупик. Принаймні, продовження цього процесу тільки погіршує ситуацію із комунікацією (точніше, її відсутністю) між владою та суспільством. А такі моменти у країнах, де немає потужної, авторитарної чи навіть тоталітарної машини, зазвичай обертаються справжнім хаосом. Тож прогнози щодо повстань чи навіть громадянської війни тут навряд чи можна назвати перебільшенням. Можемо говорити хіба що про часові рамки, розміри і обсяги цих процесів – але загалом все котиться саме у напрямку герильї.
Крім того, існують персонажі, які активно долучаються до роздмухування відповідних настроїв. Скажімо, більш ніж суперечливий діяч Дмитро Корчинський, про можливі зв’язки якого з представниками країни-агресора вже хто тільки не писав, уже закликав: Сихів зачистити, усіх сихівських чоловіків мобілізувати, усім представникам ТЦК роздати зброю і зобов’язати стріляти на ураження у всіх конфліктних випадках.
Неважко спрогнозувати, на що перетвориться Україна, якщо (чи коли?) такі ідеї стануть панівними. В соцмережах вже довелося побачити прогноз щодо сомалізації країни – і тут інцидент у Львові є якраз дуже показовим. Просто тому, що саме цей регіон 2019 року єдиним в Україні проголосував, говорячи в контексті цієї історії, саме за збройний опір – тобто саме львів’яни були готові до збройного опору із російським агресором. А тепер маємо наступне: місць на Марсовому полі вже немає, а центральна влада, яка перемогла тоді під фактичними гаслами "Треба просто перестати стріляти" та "Мир в очах Путіна", ігнорує відверті порушення законодавства як у процесі мобілізації, так і в Збройних силах України (кейс "Скелі", про який ми вже писали).
Власне, одна із ключових проблем сихівської та інших подібних історій – це уперте небажання Банкової і особисто Володимира Зеленського визнавати факт їх існування. Омбудсмени, загальноукраїнський та військовий, активно говорять про це, а в Офісі президента продовжують тримати мовчанку. Що фактично розв’язує руки обом сторонам конфлікту.
А це значить, що Україна продовжує шлях до або сомалізації, або московізації. Тобто – або країна розпадеться на шматки, які будуть ігнорувати приписи центральної влади (причому це можуть бути геть маленькі шматки, на кшталт села чи кількох сіл; а привезти з фронту зброї для бусифікованих туди колишніх цивільних, як ви розумієте, не є аж такою проблемою). Або країна перетвориться на тоталітарну поліцейську державу.
От тільки виникає питання – який тоді смисл проводити мобілізацію, ціною якої буде збереження умовно кажучи українського контролю над Краматорськом і Слов’янськом, але при цьому Україна перетвориться на Росію фактично. І різниця між бурятськими підрозділами та "Скелею", яка уже зараз досить умовна, зникне взагалі.
Суть українського опору саме в тому, щоб а) зберегти дім для українців, тобто тих, хто говорить українською мовою, б) зберегти країну з демократичними інституціями. Перемога Росії, звісна річ, знищить і а), і б). Але дії державних структур – за повного ігнорування проблем Банковою і особисто Зеленським – призведуть, можливо, до збереження а), але точно так же до втрати б). Чи ж це той підсумок війни, який влаштує українців?