У кейсі "Скелі" (або, якщо офіційно, 425-го Окремого штурмового полку), наче в краплі води, відбилася найбільш засаднича проблема України та українців – непроговореність, ЗА яку Україну ми воюємо.
Якщо "Україна понад усе", то доти, доки 425-й забезпечує результат на полі бою, не варто звертати увагу на ціну, якою цей результат дається. Врешті-решт, більшовики понад 100 років тому перемогли всіх своїх ворогів, зокрема й УНР, та зібрали розбиту було на друзки імперію та реанімували її саме тому, що їм було глибоко наплювати на ціну. Як писав Владімір Лєнін, "научное понятие диктатуры означает не что иное, как ничем не ограниченную, никакими законами, никакими абсолютно правилами не стесненную, непосредственно на насилие опирающуюся власть".
Конституція, закони, право – це для "ухилянтів", слабаків та міщан. Героям закон не писаний. Головне – давати результат. Велика мета виправдовує будь-які засоби. Гадаю, під цим твердженням підписалося б більшість послідовників Степана Бандери та глорифікаторів ОУН-УПА. Бо цілі у комуністів та націоналістів першої половини ХХ століття були різні, а от засоби – вельми схожі. Якщо ми живемо в Україні, омріяній Донцовим і Сциборським, дивно нарікати на "Скелю": вони лише виконують заповіді тих, чиїми іменами влада називає вулиці та площі, зводить памʼятники, глорифікує в підручниках історії і в святості яких забороняє сумніватися УІНП…
До "Скелі" можуть бути претензії лише у тих, хто мріє і бореться за Україну, на стягах якої написані слова "свобода" та "гідність", а не "ідентичність". Де "своє" не є синонімом "доброго" чи навіть "належного", а в досягненні кожної цілі є неприйнятна ціна. Де переможців судять, якщо вони порушили закон.
І де ще памʼятають ст. 3 мертвої, але чинної Конституції: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави."
Тому справжня битва триває не лише за квадратні кілометри, за співвідношення втрат та віру в перемогу. Паралельно ми воюємо за образ тої України, яка постане на руїнах Другої Української Республіки, коли ми відстоїмо свою незалежність і завершимо цю війну.
І тут кейс "Скелі" є симовлічним вододілом. Якщо ми воюємо за мабутню Українську Республіку, в якій пануватиме правовладдя, де всі рівні перед законом, в якій шануватимуть гідність і свободу громадян, в якій громадяни почуватимуться власниками держави, а тому добровільно захищатимуть її як від зовнішнього агресора, так і від внутрішніх узурпаторів – ми з вами воюємо за ту саму Україну.
Якщо ж ви просто засвоїли уроки більшовиків, які перемогли 100 років тому, бо вірили, що всі засоби добрі для досягнення їхньої "високої мети", для яких держава – це молох, що потребує щоденного людського жертвоприношення, і для яких людина – це засіб, а не ціль, нам не по дорозі. Вам радше у "Скелю", де є чудовий шанс перевірити ваші переконання у зіткненні з жорстокою реальністю.
Відкладена дискусія про те, ЗА яку Україну ми воюємо, нікуди не поділася. І не втратила своєї актуальності. Ми просто відклали її до завершення війни. А коли війна завершиться, головне – не піддатися спокусі використовувати не силу аргументів, а аргумент сили. Бо отримати на виході зменшену репліку путінської росії у жовто-блакитних прапорах – точно не найкращий з можливих результатів цієї війни. І я точно не за це воюю.
Читайте також: Чи перетвориться Україна на "Скелю"? Що відбувається у "полку Сирського"