Будучи однолітком тих героїв, ніяк не міг допетрати, як можна таку трагічну для нації подію возвеличувати, ще й на честь малолітніх полеглих назвати військовий ліцей.
Пізніше сюжет Крут обріс історичними розвідками, які я самотужки робив, аби хоч якось виправдати чорноту тих подій, їх недаремність, їх упливовість на кінцевий результат. Якого не було.
Що би не писали новітні історіографи, які б дані вони не озвучували, як би вони не переконували, що неповнолітні камікадзе зуміли затримати більшовиків на 4 дні, давши змогу комусь-там щось-там підписати – все одно Крути так і лишилися однією з найтравматичніших віх національно-визвольних змагань, програних і марних у кінцевому результаті аж до кінця століття.
Виховувати молоде покоління на самопосвяті малоліток, на прикладі жертовності з наперед приреченим результатом, на ідеї відбиватися від ворога малими дітьми – не туди воно кличе, ох не туди.
Історія така, яка є. Але її трактування й висновки – на відповідальності сучасників. Вони не лише можуть, але й повинні проставляти здорові, а не приреченські, акценти в сюжеті, який мав би вчити дорожити молодими життями, розраховувати свої сили, бачити картину й плин боротьби в ширшій перспективі, вважати цінністю не смерть, а життя на зло ворогам.
Полум’яні публіцисти полюбляють називати Крути нашими Фермопілами. Греки героїчно боронили від персів цей вузенький гірський прохід, із 300 спартанців вижили 2 – але сюжет Фермопіл закінчується переможно: через 3 дні греки прийшли й спалили весь флот ворога к чортовій матері. Оце фінал.
Наші Крути мають вивчатися радше як національна трагедія в чорному іконостасі Некрокульту.