Ми стоїмо на порозі нової епохи. Їй аналітики ще не придумали назви і, можливо, саме тому вона така тривожна. Це вже не той світ, що був десять років тому, коли міжнародні інституції ще бодай якось працювали, міжнародне право бодай інколи враховували, а підписані угоди вважалися цементом, а не жижою, яку можна розмішати за першої політичної потреби. Старі правила не зникли, вони просто перестали бути обов’язковими.
На цьому тлі слово "союзництво" знову стало ключовим. Але його сенс змінився. Це вже не про спільні цінності й довгу гру. Це радше про страх залишитися наодинці в момент, коли хтось вирішить перевірити межі дозволеного.
Дональд Трамп обіцяв стратегічну невизначеність ще до виборів – і він її дав. Його підхід простий і навіть чесний: у мене є ресурси, у мене є граната, і лише я вирішую, кидати її чи ні. Ваша справа - тремтіти. Це не стратегія стримування, це стратегія демонстрації можливостей. Психологічний тиск, підкріплений економічними та військовими важелями.
У цьому сенсі Трамп не винайшов нічого принципово нового. Різниця лише в тому, що він не маскує це під "історичну місію" чи "духовні скрєпи". Він діє як бізнесмен, який вважає, що правила існують для слабших.
Путін, до речі, намагається говорити з Європою тим самим тоном.
"Ядерний статус" у його уявленні – це ліцензія на вседозволеність. Теж тремтіть, каже він. Проблема лише в тому, що Путін намагається імітувати роль, яка йому більше не належить. Часи СРСР минули. Росія більше не є рівносильною віссю для США - і ніколи вже не буде. Максимум, на що вона може претендувати, – це статус регіонального гравця, на кшталт Туреччини. Не більше.
На цьому тлі Китай виглядає майже пристойно. Його економічна експансія – жорстка, цинічна, але принаймні передбачувана. Без істерик, без щоденного жонглювання митами, без публічних фантазій про анексію Канади чи Гренландії. Саме ця передбачуваність і підкуповує багатьох. Коли вибір стоїть між холодним розрахунком і неконтрольованим нарцисизмом - частина світу обирає перше.
Трамп, схоже, щиро насолоджується ситуацією. Хтось боїться, а хтось вихваляє його велич. Класичний сценарій для людини з нарцистичним типом мислення, яка раптом опинилася в центрі більшості геополітичних процесів. У власному дзеркалі він - головний розбійник з великої дороги. І це, до речі, викликає заздрість багатьох.
А от Росії заздрити вже нічому. Вона втратила Сирію як повноцінний плацдарм, програла Іран у регіональній грі, не змогла втримати Венесуелу. Нагадаю, що буквально у листопаді 2025-го було підписано договір про "стратегічне партнерство" з Каракасом, але коли Мадуро стало по-справжньому гаряче, Москва чомусь не з’явилася. Що доводить очевидне: стратегічне партнерство без стратегічних дій – це просто написані на папері слова.
Путін любить повторювати, що Росія ніколи не буде приниженою. Проблема в тому, що реальність не є такою очевидною. Приниження відбувається раз за разом – тихо, але системно. І наступною поразкою Росії в цій низці поразок має стати Україна. Не тому, що так хоче Захід. А тому, що імперії, які живуть страхом, завжди програють тим, хто навчився його не боятися.
У світі, де союзництво дедалі частіше плутають із залежністю, головне питання звучить просто: чи готовий ти залишитися суб’єктом, а не об’єктом чужої "стратегічної невизначеності"?
Для України союзництво сьогодні - це більше не про підтримку, а про вагу. І тому наші потенційні союзники мають бути не "друзями України", а тими, для кого наша стійкість – частина їхньої власної безпеки. У світі, де правила замінили силою, виживають не ті, кого жаліють, а ті, з ким змушені рахуватися.
Така вона, нова малоприємна, проте цілком прогнозована геополітична дійсність.