Попри те, що в Україні триває повномасштабна війна, на порядку денному регулярно зёявляються інші питання, або пов'язані з війною, але на цілком цивільні теми, або і взагалі такі, які не мають прямого відношення до боротьби із російськими агресорами. Ці питання, на нашу думку, є чудовою ілюстрацією нової української реальності, про яку трохи нижче. Для початку нагадаємо про дві події, які викликали потужний резонанс у соцмережах.
Що відбулося у "Приватбанку" і Верховній Раді
"Приватбанк" оскандалився із своєю нормою (невідомо, наскільки законною) фотографуватися з карткою у руках для верифікації. Справа в тому, що картку – для отримання державної грошової допомоги – хотів отримати колишній військовослужбовець, ветеран нинішньої війни, який втратив на фронті обидві руки. Звісно, картку тримати він не міг, просто нічим – і йому відмовили в оформленні.
А у Верховній Раді нарешті, через 29 років після того, як, будемо чесними, це мало втілитися у життя – зробили перший крок до перейменування розмінної монети з колоніальної назви "копійка" в українські, УНРівські "шаги". Шаги – так називалися розмінні монети, які випускалися у паперовому вигляді, вигляді марок, у часи Перших визвольних змагань.
Депутати планували зробити це в експрес-режимі – відзначимо розумний підхід ВР до цього питання, такі речі, які давно перезріли, дійсно треба було робити моментально і без особливого шуму, бо суспільству все одно буде "не так", але у процес втрутився ексспікер Дмитро Разумков, зупинивши його під приводом того, що, мовляв, це вимагає великої кількості грошей, а у нас війна, катастрофа і все таке інше.
Нехай Пишний іде в кур’єри
Ось такі історії, в яких, якщо розібратися, більшу частину складає банальний піар. У випадку із воїном і карткою – це не тільки подальші заяви "Приватбанку" про готовність оплатити протезування і лікування, що виглядає як запізніла спроба відмити заплямовану репутацію фінустанови, а і заява голови Нацбанку України Андрія Пишного, який пообіцяв особисто привезти оформлену картку ветерану.
Ніяк інакше, як спроба політичного піару з боку Пишного, розцінити цю заяву очільника НБУ – не-мож-ли-во. Для того, аби доставити картку, вистачить звичайного кур’єра. Чи якогось рядового працівника установи. Коли ви замовляєте додому піцу, вам же її доставляє не власник піцерії? Звісно, ні – це роблять кур’єри, тобто ті, хто працює на відповідній посаді. А власник піцерії займається зовсім іншими справами – розвитком цього бізнесу, щоб охопити максимально широку аудиторію. Простіше кажучи, для того, щоб легко і просто замовити піцу, комфортно і швидко її отримати – вам, як споживачу, потрібно, щоб власник бізнесу це забезпечив, відкривши відповідну кількість закладів, найнявши відповідну кількість якісних працівників і сформував (через відповідних топменеджерів компанії) логістику цього процесу. А якщо він буде сам розвозити піцу – це означатиме або те, що він тільки на початку свого шляху, або те, що він ні бельмеса не петрає у бізнес-процесах і скоро прогорить. І ви залишитеся без піци – якщо, звісно, на ринок не зайде хтось інший, хто адекватніше сприймає реальність.
Голова Нацбанку мав би зайнятися вирішенням чи ініціюванням вирішення цього питання на глобальному рівні. Бо, вибачте за прямоту, ветеранів із подібними каліцтвами у нас уже є і буде ще більше – і що, кожному з них Пишний буде особисто возити картки? А навіщо він тоді займає посаду голови НБУ? Хай працює кур’єром, якщо має таке бажання. А Нацбанк нехай очолить хтось інший, хто розуміє, для чого потрібна ця посада, чим на цій посаді має займатися призначена людина. І ще – той, хто буде працювати, а не піаритися.
Чому другорядні персонажі розпочали піар-кампанію саме зараз
Із Разумковим усе ще простіше. Звісно, зупинити цей процес він не зможе, і за кілька днів його завершать. То, питається, навіщо все це? Навряд чи помилимося, якщо припустимо, що тільки для того, аби нагадати про своє існування, підкріпивши його, це нагадування, наративом "у нас війна, а влада займається хтозна-чим", що також є банальним піаром.
І тут варто зазначити, що і Пишний, і Разумков – це фігури досить скромного масштабу. Зокрема, і фінансового. Бо якщо, скажімо, ми беремо дві основні політичні сили нинішньої України – опозиційну "Євросолідарність" та умовну нову партію Зеленського (яка, скоріш за все, закінчує свій шлях у форматі дискредитованої вивіски "Слуга народу"), то в тому, що ці структури не забувають про власний піар практично увесь час повномасштабної війни, нічого дивного немає. Зеленський і Ко мають в руках усі важелі влади і впливу, зокрема, єдиний марафон. Крім того, влада у час війни може використовувати для власної користі будь-які успіхи у цій війні – це не добре чи погано, це констатація очевидного факту, так завжди було і буде, згадайте, на фоні чого у США порушили правило двох президентських термінів і ще двічі переобирали Франкліна Рузвельта. У "ЄС" є свої козирі. Це і фінансові потужності п’ятого президента Петра Порошенка, і активна діяльність партії / фракції як у царині допомоги фронту, так і на напрямку боротьби зі зловживанням влади. Простіше кажучи – ці дві політичні сили мають сили і можливості нагадувати про себе регулярно, так, що це уже і не виглядає як піар.
Інша справа – отакі дрібні політики, як Разумков. Чи навіть "Батьківщина" – яка, згадайте, на довгий час або взагалі впала у фактичний анабіоз, або акуратно підголосовувала владі, і тільки у другій половині 2025 року, коли уже відчутно запахло зупинкою війни і виборами, почала нагадувати про себе як про опозиційну політсилу, що спати не може, так турбується про народ.
Все це, імовірно, від невеликих бюджетів. Простіше кажучи – немає у політичних сил другого-третього ряду стільки грошей, аби постійно бути на слуху. (Та і, як показує практика, не потрібно – і "Слуга народу", і навіть "Голос" заскочили в Раду, створившись буквально з нуля за кілька місяців до виборів-2019.) Тож, скоріш за все, вони чекали моменту, коли, по-перше, уже можна справді стартувати, а по-друге, коли Верховна Рада знову з’явиться на телеекранах. Трансляції відновили, про зупинку війни і вибори говорять усе активніше – і от вам Разумков, який раптом так розпереживався про військових, що навіть посеред шляху від копійки до шага розсівся, карикатурно уболіваючи за військових і цивільних.
(А дехто навіть фальстартонув. Навесні в українських містах з’явилися борди із, на нашу думку, відверто політичного характеру контентом, на них фігурував колишній нардеп Білецький, який нічим не запам’ятався у Раді, зате тепер є одним із видних воєнних діячів. І соціологи навіть потихеньку підтягують ще неіснуючу його партію у список для соцопитувань. Та – було рано. Борди повисіли-повисіли, та й втратили актуальність. Буває і таке.)
Вибори, вигода і війна
Усі ці історії, яких ще буде і буде, означають лише одне. В Україні уже стартував повноцінний політичний процес. Так, під час і на фоні війни, яка невідомо коли зупиниться. Стартувала повноцінна політична боротьба, у якій уже не зважатимуть на війну і нюанси, з нею пов’язані. До цього треба просто бути готовим – і реагувати на ті чи інші події відповідно. Скажімо, не бігати по соцмережах і в унісон із російськими пропагандистами клясти Верховну Раду, "якій більше нічим зайнятися, як копійки перейменовувати".
До речі, у той же день ВР проголосувала як купу важливих для військових законопроєктів, так і кілька геть не гостроактуальних. Але чомусь ті, хто бризкає слиною на "шаги" в стилі Разумкова, цього не помітив. І це теж – частина політичного процесу, хоч і для багатьох несвідома. Не варто вливатися у нього, вистачить і піару Разумкова та Пишного.
Вони хоч свою вигоду отримують – електоральну чи кар’єрну, а пересічні українці знову залишаться з носом. І розсмиканими нервами.