Підірвалася на міні, але не залишила роботу
Староста села Садове Херсонської міської територіальної громади Олена Семеніхіна – одна з тих, хто залишився працювати під обстрілами, навіть коли отримала тяжке поранення: восени минулого року жінка підірвалася на протипіхотній міні. Зараз вона перебуває за 12 км у Херсоні, але продовжує дистанційно організовувати підтримку мешканців.
Саме Садове розташоване на правому березі Дніпра буквально в декількох кілометрах від лінії фронту. Але навіть у таких умовах в селі, в якому до повномасштабної війни проживало півтори тисячі осіб, залишаються жити 25 людей.
"Постійні удари КАБів, дрони. Пам'ятаю, як 8 березня минулого року дрон п'ять разів кожні 20 хвилин прилітав і скидав вибухівку на нашу адмінбудівлю... Проживаючи в селі, нам весь час доводилося бути насторожі. Завданням було дістатися до роботи цілим і неушкодженим і повернутися потім назад", – розповіла нашим журналістам Олена Семеніхіна.
Староста каже, що масштабний виїзд жителів з села почався після підриву Каховської ГЕС влітку 2023 року, тоді була затоплена частина населеного пункту. Наступний виток масового виїзду людей припав на осінь 2024 року, коли Садовому перекрили подачу газу, і в будинках стало нестерпно холодно. Олена Семеніхіна згадує, що сама ночувала в шапці, в трьох штанях під трьома ковдрами. Незважаючи на труднощі, голова села продовжувала виконувати свою роботу: організовувала гуманітарну допомогу, займалася питаннями відновлення та водопостачання. Все це вимагало від жінки великих фізичних і моральних ресурсів. Староста визнає, що її не раз відвідувало бажання виїхати.
"При цьому я розуміла, що мені доведеться колись повернутися назад... Так, працювати було небезпечно і важко, але я тоді нехтувала небезпекою. До тих пір, поки зі мною не сталася та неприємна ситуація", – говорить Олена Семеніхіна, згадуючи день, коли вона отримала поранення.
Тоді жінка перебувала на роботі, коли їй подзвонив один із співробітників комунального підприємства, який разом із колегою був на виїзді, але потрапив під удар дрона. Обидва чоловіки були поранені, причому один з постраждалих не міг пересуватися. Прибувши на місце, Олена спробувала підійти до пораненого, щоб на тачці евакуювати його в безпечне місце, але наступила на міну пелюстку. Вибухом їй відірвало частину стопи. Жінка згадує, що в той момент вона думала про те, що тепер їй буде складно і далі виконувати свої посадові обов'язки.
"Коли побачила, що немає частини ноги, першою моєю думкою було – як я буду працювати?" – розповіла староста.
Після поранення очільниця села не відійшла від справ, а продовжила роботу. Хоча їй самій і не вдається потрапити до Садового, так як дороги заміновані, Олена Семеніхіна займається організацією гуманітарної підтримки односельців дистанційно.
Водопостачання на лінії фронту
Місто Оріхів Запорізької області є одним з великих населених пунктів, що розташовані поблизу фронту. До повномасштабної війни тут проживало 14 тисяч жителів, сьогодні – менше 800 осіб. Місто щодня піддається повітряним і артилерійським обстрілам, ударам FPV-дронів, від захисту яких антидроновими сітками затягнуто майже половину вулиць. Також по місту б'ють танки оскільки до найближчої лінії фронту всього чотири кілометри.
За даними міської військової адміністрації, на сьогодні в Оріхові зруйновані всі адміністративні будівлі, розбиті й не придатні для життя всі багатоквартирні будинки. Жителі що залишилися проживають в приватному секторі, ще невелика частина знайшли притулок в декількох "Пунктах незламності", які місцева влада обладнали всім необхідним.
Попри важку обстановку, в Оріхові продовжують працювати комунальні служби, які займаються забезпечення населення водою, вивезенням сміття та благоустроєм. Детальніше про роботу в критичних умовах RegioNews розповів директор КП "Оріхівський водоканал" Олександр Фісун. За його словами, лише невелика частина городян мають доступ до централізованого водопроводу, іншим воду щодня доставляють за допомогою розвозок, що в умовах обстрілів дуже небезпечно.
"У місті багато літніх людей, тому не кожен має можливість дійти до міських колонок, які, до того ж, не скрізь працюють. Тому воду в основному розвозимо", – зазначив директор КП.
Воду комунальники набирають з декількох артезіанських свердловин глибиною 70-100 метрів. Тільки один насос під’єднаний до електропостачання, яке, до того ж, часто зникає через обстріли, тому для роботи свердловин в основному використовують генератори. Забезпечення роботи водоканалу здійснюють 14 співробітників у віці 40-56 років. Всі вони під час роботи зобов'язані носити бронежилет і шолом, в іншому випадку можуть позбутися премій. Втім, ці засоби захисту не завжди рятують від уламків, оскільки прикривають лише частину тіла. Нещодавно один з працівників отримав поранення в неприкритий бронежилетом ділянку, потерпілому вчасно зробили операцію, він вижив.
Олександр Фісун каже, що багатьом жителям Оріхова нікуди їхати. Деякі раніше виїжджали до Запоріжжя та в інші регіони, але через брак грошей на оплату оренди і комунальних послуг прийняли рішення повернутися назад. Директор КП визнає, що для нього хороша заробітна плата на підприємстві є важливим аспектом роботи у важких умовах, проте основним мотивуючим фактором все ж є можливість жити і працювати в рідному для себе місті.
"Я нічого не бачив, крім Оріхова, тут у мене поховані батьки, і я хочу і далі залишатися в своєму місті", – підсумував Олександр Фісун.
Порятунок постраждалих
Одними з тих, хто постійно ризикує життям, виконуючи свою роботу поблизу лінії розмежування, є працівники швидкої медичної допомоги. Про організацію роботи та мотивацію співробітників нам розповіли на станції швидкої медичної допомоги Мирнограда – окремого структурного підрозділу Обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Донецької області. Ще влітку станція базується в Добропіллі, що в 15-20 км від фронту, але на сьогоднішній день переїхала до селища Олександрівка. Один з медпрацівників – парамедик Ілля Терещенко – двічі дивом уникнув поранень під час обстрілів.
Перший раз Ілля разом з екстреним медичним техніком (водій, навчений допомагати медпрацівникам) перебували на безпечній відстані, чекаючи коли рятувальники доставлять постраждалих, коли територію враз навколо них накрило вибухами. Ілля припускає, що це були касетні боєприпаси від ракети "Іскандер". В результаті швидка, в якій перебували медики, була зрешечена осколками, проте самі люди на диво не постраждали.
Іншим разом екіпаж був атакований, коли прибув на виклик, щоб надати допомогу потерпілому водієві, якого до цього атакував FPV-дрон в селі Нововодяне, що в декількох кілометрах від Добропілля. Після надання першої допомоги пораненого повезли до медустанови. Але ледь швидка від'їхала від місця пару сотнів метрів, як в задню частину кузова вдарив дрон. На щастя, і цього разу ніхто з людей не постраждав.
Як і багато інших працівників, екіпажі швидкої пройшли відповідне навчання і мають засоби захисту. При цьому їх транспорт не має бронювання, хоча адміністрація і намагається заручитися в цьому питанні підтримкою благодійників. Також слід зазначити, що заробітна плата медпрацівників практично вдвічі вище, ніж у їхніх колег з умовно безпечних регіонів. Тим не менш багато лікарів йдуть. Як пояснює сам Ілля, саме любов до професії і бажання допомагати людям мотивує його працювати в таких небезпечних умовах.
"Допомагаючи людині, в душі відчуваєш спокій від того, що ти дійсно комусь врятував життя", – розповів медпрацівник.
Соціальна підтримка
Праця соціального робітника на лінії фронту примітна тим, що за свою непросту роботу люди отримують дуже скромну зарплату, що не перевищує 6-7 тис. грн. Незважаючи на це, а також на небезпеку обстрілів, багато соціальних робітників продовжують надавати допомогу одиноким пенсіонерам і маломобільним громадянам. Так працює мешканка села Кирилівка Старосалтівської громади Харківської області Ніна Трухач. Під опікою соцробітниці перебуває 13 літніх людей з Кирилівки та сусіднього села Москалівка, до яких жінка їздить по два рази на тиждень. Одиноким бабусям і дідусям жінка допомагає по господарству: робить прибирання, допомагає з городом, носить воду, готує їжу, а також ходить за покупками, доставляє гуманітарну допомогу, допомагає з невеликим ремонтом та ін. При цьому пересування по населених пунктах часом буває небезпечним, оскільки села розташовані в 30 км від лінії фронту.
Ніна Трухач розповіла RegioNews, що над ними часто пролітають ракети, снаряди і дрони, які летять у напрямку більших населених пунктів, проте ніколи, каже вона, не знаєш, що пролетить, а що вдарить по селу. Нещодавно в Кирилівці були удари по школі, дитячому садку, будівлі старостату через що постраждали люди. У той же час в сусідню Москалівку прилетіло відразу чотири авіабомби, в результаті чого загинула місцева пенсіонерка.
Особливість життя в селах, що розташовані в зоні можливих бойових дій, полягає ще й у тому, що сполучення з іншими населеними пунктами в них наразі відсутнє. Щоб дістатися до найближчого міста, наприклад, відвідати медустанову, місцеві жителі змушені наймати транспорт. В результаті поїздка до Чугуєва коштує місцевим жителям 2 тис. грн, до Харкова – 3 тис. грн, а до центру громади, селища Старий Салтів, що в 20 км – 800 грн. У пенсіонерів, більшість з яких отримують 3,2- 4 тис. грн пенсії, таких коштів немає.
Ще одна складність – підготовка до зими. Кожному з пенсіонерів, яким надає підтримку Ніна Трухач, для проходження опалювального сезону потрібна мінімум одна машина дров, яка на сьогодні коштує 19 тис. грн. Зазначимо, що літні люди мають право на субсидію, яка, втім, може покрити менше половини згаданої суми. При цьому є висока ймовірність того, що в нинішньому році субсидії пенсіонерам Кирилівки і Москалівки не оформлять, так як люди отримали від фермерів подвійну виплату за оренду своїх земельних паїв. Безглуздість ситуації полягає в тому, що дані виплати – це борг аграріїв за два роки оренди земельних ділянок, за які вони розрахувалися з людьми тільки зараз. Однак у відповідальних органах з цим ніхто розбиратися не став. Втім, купити дрова це ще не все, їх потрібно доставити, і з цим велика проблема.
"Вже жовтень, але не видно щоб дрова у нас возили навіть на продаж. Тому ми всі в роздумах, чи не доведеться нам куди діватися? У сусідньому селищі Приколотне (відстань 15 км – авт.) вже йде евакуація, а тому ми сидимо як на пороховій бочці і не знаємо, що буде далі", – розповіла Ніна Трухач.
Попри складну ситуацію в селі й низьку заробітну плату, Ніна Олександрівна продовжує виконувати свою роботу, якій вона віддала 33 роки життя. Каже, не може залишити своїх односельців.
"Шкода таких людей. Вони потребують допомоги, навіть в елементарному спілкуванні. Буває, йду у відпустку, а вони сумують, а тому все одно раз на тиждень приходжу до тих, до кого ніхто не прийде", – каже соцробітниця.
Разом з тим жінку засмучує, що її робота низько цінується. І справа навіть не в мізерній зарплаті. Не вистачає стимулу, того, що в майбутньому соцпрацівник зможе розраховувати на соцпакет, гідну пенсію.
Ситуація в прифронтових населених пунктах демонструє, що в Україні є чимало людей, готових виконувати свою роботу попри важкі умови. Але що утримує цих людей? Матеріальне заохочення безумовно грає важливу, але не основну роль. А ось любов до рідного краю, відповідальність перед співвітчизниками, бажання створити для них кращих умов життя – цілком може бути основним мотивуючим фактором. Саме турбота про земляків, як правило, стимулює багатьох громадян до подолання труднощів, дає мотивацію до розвитку суспільства та держави.