У мене мова не повертається сказати шість "200" та 25 "300". Бо це мирні. Цивільні. Терміни "200" та "300" вони для нас. Для військових. Військові воюють. Вбивають. І готові померти. Це логічно та справедливо. Удари по цивільних кварталах та смерті мирних досі шокують. Чи не звикну. У цьому немає військової логіки.
Зрозуміло, коли прилітає на наші позиції, зрозуміло, коли по штабах. До речі, особливо не говорять про це, але по волонтерах чи медиках на евакуації вони теж стріляють із особливим азартом. Це дико, але тут хоч би логіка є. У прильотах по цивільних кварталах військової логіки немає взагалі. У ЗСУ є арта і вже є ракети з пристойною дальністю. І є результати. Мінус цілий генерал-майор учора на нараді у штабі, я писав про це. Тобто українським військовим навіть на думку не спадає ударити по мирних кварталах. Аеродром, склад з бк, казарма, штаб – так. Просто містом – ні. Ніколи. Всі ці пісні про вісім років дамбілі Бомбас всерйоз приймати не варто. А вони навмисне б'ють саме по мирняку. І пропагандисти вже не соромляться радіти цьому процесу
Мотивація очевидна. Закошмарити. Зламати волю до опору. Хоча за півроку чи рік можна було збагнути, що це не працює. Перелякані українці не йдуть на Банкову з вимогою підписати світ за всяку ціну. Військові стають лише злішими. А потім моралісти обурюються – чому українці радіють з'їденому акулою росіянину у Єгипті. Мовляв, як так можна, це ж горе. Можна, можливо. Я навіть сказав би, що це природно. Тому що немає окремого путіна, який нас ненавидить, особисто вибирає цілі, особисто пускає ракети і на самоті радіє жертвам. Дуже багато учасників. А ми просто їх не сортуємо надто уважно. Так, є добрі. Приблизно 0,5%. Тобто кожен двохсотий. Це не тому, що ми злі. Таке ставлення цілком заслужено.