Насправді шокують насамперед методи 90-х, коли біта та паяльник були чи не основним аргументом відморозків, яких хаос та імпотенція держави перетворила на халіфів на годину. Я думав, перетворення кінцівок "на мочалку" залишилось артефактом моєї бурхливої юності… На жаль, виявилось, що ні.
Однак попри всю огиду до методів "Мексиканця" та його партнерів серед українських "силовиків" (правоохоронцями язик не повертається назвати), сам феномен держави-рекетира описаний та проаналізований в науковій літературі вже давно. Якщо прагнемо позбутись цього монстра, треба студіювати класиків, а не тільки дивуватися ролики НАБУ.
Професор Чарльз Тіллі, якого колеги справедливо називали "один з найвидатніших соціологів та істориків світу" та "батьком-засновником соціології XXI століття" присвятив аналізу того, як (принаймні європейські) держави поставали з організованого рекету, кілька своїх класичних розвідок, одна з яких так і називається "Військове будівництво та державотворення як організована злочинність" (War Making and State Making as Organized Crime, 1985).
Тіллі стверджує, що держави постали не через "суспільний договір" чи добровільне об'єднання громадян, а через боротьбу за владу та насильство. По суті, війна створює держави, а держави створюють війну. Правителі минулого діяли як примусові підприємці: вони створювали загрозу (або використовували вже наявні), а потім стягували з населення "плату за захист" від цієї загрози.
Я не буду тут переказувати всю аргументацію на жаль вже покійного метра – її можна почитати в його працях, більшість з яких, до речі, досі не перекладені українською. Лише екстраполюю висновок професора на українські реалії.
На відміну від цілком природної рефлексії Katherine Nozhevnikova (яку я безмежно поважаю), війна зазвичай плодить "карфагени", а не нищить їх. Війни руйнують систему стримувань й противаг, влада природно зосереджується в руках тих, хто звик не звертати уваги на правові умовності, а досягати мети будь-якими засобами, принцип "переможців не судять" нищить віру в те, що "перед законом усі рівні" тощо.
Громадяни навіть у мирні часи доволі рідко беруть владу під контроль і перетворюють власну державу з ліцензованого рекетира на публічний сервіс. Згідно з фундаментальною концепцією економістів Д. Норта, Д. Волліса та Б. Вайнгаста (викладеною у праці "Насильство та соціальні порядки"), суспільства відкритого доступу (в якому громадяни контролюють державу) становлять лише близько 15–20% від загальної кількості наявних держав у світі. Більшість країн планети все ще функціонують у режимі "природної держави" (або соціального порядку обмеженого доступу), де політичні та економічні привілеї належать лише вузькому колу еліт.
На жаль для всіх нас, держава-рекетир – це природній стан речей. І тривала війна – ідеальний стан для метастаз цього "узаконеного рекету". Причому не тільки в Україні – скрізь у світі: читайте Чарльза Тіллі. І жоден НАБУ не здатний вилікувати цю хворобу. Але дуже легко може стати новим "драконом", бо переможців не судять (і додам від себе – не контролюють).
Щоб вбити дракона корупції і змусити державу служити власним громадянам потрібно перетворити Україну з "електоральної монархії" на справжню Res Publica – спільну справу вільних і відповідальних громадян. А для цього слід завершити війну. Бо в перебігу тривалих війн республіки зазвичай вмирають, а не народжуються.
Carthago delenda est! Але наш Карфаген – це держава-рекетир, а не окремі генерали СБУ та Нацполіції. Допоки не зміниться система, окремі арешти шокуватимуть суспільство, але змінюватимуть лише прізвища бенифіціарів державного рекету. Хірурги не лікують – вони лише видаляють те, що вже неможливо вилікувати.