Попри те, що наша інфантильна публіка поспішила записати мене до капітулянського табору, я мислю складніше. Світ не чорно-білий. На все є свій час. Життя дискретне, наче поїзди метро. Зайти до вагона можна тільки тоді, коли він приїде на станцію і двері відчиняться. В іншому разі ви впадете на контактну колію чи розіб'єте лоба. Але це аж ніяк не означає, що ваше життя мине на станції в очікуванні поїзда.
Так само і з війною та перемовинами. В країні з мудрими правителями армія виграє час і формує аргументи для дипломатії. Бо про умови миру домовляються не військові – вони вміють тільки вигравати чи програвати війни. Робота людей у камуфляжі – вбивати та руйнувати: ворогів, ворожу інфраструктуру, логістику, плани тощо. Це додає аргументів на переговорах і посилює переговорну позицію, але ці специфічні навички точно не про тонку науку дипломатії.
Попри те, що я вважаю наратив (од)вічної війни з росіянами не тільки антиісторичним, а й вкрай шкідливим, і переконаний, що навіть з путінською росією можна домовитися про мирне співіснування, зараз не час домовлятись. І в цьому принципова відмінність моєї позиції від тих, хто прагне миру за будь-яку ціну тут і зараз.
Зараз у путіна "пре карта". Ми програли (сподіваюсь, тимчасово) небо. Трамп вже відверто декларує, що Україна для нього не форпост вільного світу, а прикра перешкода на шляху до вигідних угод із Кремлем. Водночас перманентні корупційні скандали підважують легітимність української влади зсередини. В такій позиції будь-які домовленості з росією скидатимуться на капітуляцію.
Тому нам потрібно зчепити зуби і переповзти цю зиму. Навесні, якщо переповземо, наша позиція буде однозначно сильнішою. Сонечко і тепло гратимуть за Україну.
Але водночас потрібно готувати суспільство до складних і болісних компромісів. Бо війна – це не тільки армія, яка іноді творить справжні чуда на фронті. Війна на виснаження – це насамперед економіка. Бо, як ми чули, навіть з героїчною армією та талановитими інженерами вона вже обходиться нам у $190 млн на день. Наступного року обходитиметься ще дорожче. Росіяни заклали в бюджет на війну на наступний рік $200 млрд. Тобто по $550 млн. щоденно. І, як це не прикро визнавати, на відміну від нас, вони воюють за свої...
Європа таку суму точно не потягне. Не тому, що немає, а тому, що в умовах економічного спаду, який переживає Старий світ, позбавлений дешевих енергоносіїв, проривних технологій і майже дармової безпекової парасолі США, будь-який заклик збільшити допомогу Україні – це постріл у власні політичні перспективи й автоматичне зниження рейтингу підтримки.
Зараз найбільш популярні партії в трьох найбільших європейських країнах – Національний фронт у Франції, AfD у Німеччині та ReformUK в Обʼєднаному Королівстві – закликають піти шляхом Трампа і зупинити фінансову підтримку України. Я не кажу зараз про (а)моральність чи стратегічну короткозорість такої позиції – я лише стверджую, що вона стає дедалі популярнішою серед європейських і британських виборців. А демократії , на жаль, критично залежать від примх електорату.
Без зовнішнього фінансування ми довго не навоюємось, якими б героїчними, незламними, мужніми та хоробрими ми не були. Тому, поки армія тримає фронт, а Європа дає гроші, потрібна важка й важлива суспільна дискусія про межі можливого компромісу з путінською росією, а не заклики до "війни до переможного кінця". Щоб, коли прийде час домовлятися, важкі й болісні компроміси в дусі Маннергейма не розкололи наше суспільство і не спровокували громадянську війну.
Бо свого Маннергейма, який би мав в суспільстві беззаперечний авторитет і якому б армія та суспільство беззаперечно довіряли, в Україні, на жаль, немає…