Останнім часом дедалі частіше доводиться чути начебто дуже прагматичну аргументацію: війна виснажує Україну, людей стає менше, економіка руйнується, інфраструктура зношується, тому треба припиняти війну, навіть якщо ціною такого припинення стануть територіальні поступки.
На перший погляд усе логічно. Крім одного: з правильної констатації проблеми робиться висновок, який із неї зовсім не випливає.
Так, війна має страшну ціну. Так, Україна не може воювати нескінченно. Так, демографія, економіка, мобілізаційний ресурс і суспільна стійкість мають свої межі. І так, будь-яка війна зрештою закінчується політичним рішенням.
Але питання ніколи не стояло і не стоїть між "війною" та "миром". Питання в іншому: який саме мир і що буде наступного дня після його підписання?
Я не маю жодного сакрального ставлення до лінії фронту. Територія важлива, але держава, люди та здатність України існувати важливіші. Саме тому будь-який компроміс можна і треба обговорювати. Але компроміс має сенс лише тоді, коли він реально зменшує загрозу, а не просто відкладає наступну війну на декілька років.
Бо віддати територію можна швидко. Повернути її потім – надзвичайно важко. А повернути втрачену стратегічну позицію іноді неможливо взагалі.
Тому мене значно менше цікавить питання, де проходитиме тимчасова лінія розмежування, ніж відповіді на інші питання:
Ось предмет серйозної дискусії.
Все інше – красиві слова. Мене також не переконує аргумент, що удари по росії нібито лише "згуртовують росіян", а тому не мають сенсу. Завдання війни полягає не в тому, щоб перевиховати російське суспільство. Завдання – зменшувати здатність противника вести війну: знищувати військове виробництво, логістику, паливо, склади, командні пункти, авіацію та іншу військову інфраструктуру. Чи достатньо ми це робимо і наскільки ефективно –окреме питання.
Так само небезпечно переконувати себе, що путін нібито не хоче всієї України лише тому, що сьогодні не має достатньо сил для її окупації. У 2022 році росія також не мала достатнього угруповання для контролю над Україною, але це не завадило їй піти на Київ і спробувати знищити українську державність. Не треба плутати наміри противника з його поточними можливостями.
І ще одне.
Я категорично проти логіки "воювати до останнього українця". Держава, яка не рахує власних людей, приречена. Потрібно берегти армію, змінювати систему мобілізації, підвищувати якість командування, боротися з корупцією, розвивати технології, максимально замінювати людей машинами і нарешті почати ставитися до людського ресурсу як до найціннішого, а не безкінечного.
Але так само небезпечно інше: втомившись від війни, назвати будь-яку паузу миром.
Ми вже проходили Мінські домовленості. Вони дали нам час – і це було важливо. Але вони не змінили стратегічної мети кремля. Війна повернулася у значно більшому масштабі.
Тому переговори потрібні. І вести їх треба. Я взагалі не бачу суперечності між тим, щоб бити противника на фронті, нищити його військовий потенціал у тилу й одночасно вести переговори.
Саме так держави і воюють.
Але переговори – це не прохання "припиніть стріляти". Це ще один інструмент війни.
Мир – це не підпис під папером.
Мир – це ситуація, коли противник розуміє, що новий напад коштуватиме йому більше, ніж він здатен отримати.
Тому для мене формула достатньо проста.
Не "війна до переможного кінця". Не "мир за будь-яку ціну". А припинення війни на таких умовах, які збережуть Україну, її армію, її суб'єктність і здатність завтра захистити себе.
Бо можна втратити територію і зберегти державу. Можна тимчасово зупинити війну і виграти час. А можна під виглядом миру створити умови для наступної, значно небезпечнішої війни. Саме цю різницю сьогодні треба бачити.
І, мабуть, на цьому варто поставити крапку: я за переговори і за якнайшвидше завершення війни. Але завершити війну – не означає просто перестати стріляти. Завершити війну означає зробити так, щоб росія не могла через кілька років почати її знову з кращих для себе позицій.
Усе інше – не стратегія миру. Це лише ставка на те, що наступного разу нам пощастить більше.