Останнім часом у російському інформаційному просторі з'явилася ціла серія заяв представників Російської православної церкви, які на перший погляд більше нагадують сатиру.
Театр називають "найбільшим злом для світу". Хвороби й скорботи – чи не єдиним засобом виправлення сучасної людини. Панічні атаки пояснюють "рабством у сатани".
Майбутніх лікарів пропонують навчати "християнського" ставлення до абортів. Хлопчиків і дівчаток – розділити у школах. Водіям радять співати псалми, щоб уникати аварій і швидше долати затори. А відповіді на запитання про дефіцит бензину – шукати в Бога.
Над цим легко сміятися. Але сміх у цьому випадку може завадити побачити головне. Перед нами не просто набір ексцентричних висловлювань окремих священнослужителів. Це прояв значно ширшого процесу– перетворення РПЦ із релігійної організації на один із ключових інститутів ідеологічного обслуговування російської держави.
Спочатку – про перевірку фактів.
Заява про театр справді прозвучала. Єпископ Питирим Творогов, виступаючи з проповіддю, переказав позицію Феофана Затворника, який критично ставився до театрів і художньої літератури та називав їх "найбільшим злом". Після суспільного резонансу Питирим окремо пояснив, що цитував богослова XIX століття.
Отже, заголовок "у РПЦ оголосили театр злом" формально спрощує контекст. Водночас сам єпископ не дистанціювався від процитованої оцінки, а розвивав закладену в ній логіку у власній проповіді.
Так само підтверджено слова Питирима про те, що сучасну людину можуть виправити "тільки скорботи і хвороби". Це не рішення Синоду і не офіційний церковний документ, а проповідь конкретного архієрея. Проте вона демонструє характерну модель мислення: страждання розглядається не як проблема, яку потрібно подолати, а як необхідний інструмент морального виправлення людини.
Твердження щодо абортів також реальне. Керівник секретаріату Всесвітнього російського народного собору та юридичної служби Московської митрополії ієрей Василь Лосєв заявив на Петербурзькому міжнародному юридичному форумі, що право жінки на аборт за власним бажанням нібито суперечить російській Конституції. Він також запропонував викладати майбутнім юристам і медикам "основи традиційних духовно-моральних цінностей".
Однак це не юридичний факт, а конфесійна інтерпретація. Чинне російське законодавство прямо передбачає можливість переривання вагітності за бажанням жінки на терміні до дванадцяти тижнів. Конституція росії визначає державу як світську, встановлює відокремлення релігійних об’єднань від держави та їхню рівність перед законом.
Тому слова Лосєва слід розглядати не як тлумачення чинного права, а як спробу перенести церковну доктрину у сферу державного законодавства.
Підтверджена й пропозиція голови Патріаршої комісії з питань сім’ї Федора Лук’янова запровадити з п’ятого класу роздільне навчання хлопчиків і дівчаток. Він пов’язав таку модель із можливим збільшенням кількості студентських сімей. Але жодних доказів причинного зв’язку між роздільним навчанням у школі та кількістю майбутніх шлюбів наведено не було. Це типовий приклад підміни наукового обґрунтування ідеологічно бажаним припущенням.
Особливо небезпечною є заява Питирима про панічні атаки як прояв "рабства у сатани" та його порада звертатися не до лікарів, а до церкви.
Панічний розлад є визнаним медичним станом, для лікування якого застосовують психотерапію, зокрема когнітивно-поведінкову терапію, лікарські засоби або їх поєднання. Заперечення необхідності професійної допомоги може призвести до погіршення стану людини.
Показово, що представник синодального відділу РПЦ Вахтанг Кіпшидзе фактично не підтримав таке трактування. Він зазначив, що ототожнювати психічні захворювання з одержимістю ненауково і що це не є церковним ученням.
Цей випадок особливо важливий: він доводить, що не кожну заяву єпископа або священника можна автоматично називати офіційною позицією всієї РПЦ.
Заяви про співання псалмів за кермом, занепокоєння "революційними нотками" серед молоді, відповідь Бога щодо бензину та майбутню відсутність "хліба у магазинах, мізків у головах і совісті в серцях" також поширювалися з відеозаписами або переказами виступів священнослужителів.
Однак частина цих матеріалів циркулює переважно через соціальні мережі, тому використовувати їх як доказ офіційної доктрини РПЦ було б методологічно неправильно. Водночас слова протоієрея Андрія Ткачова про "вогняні випробування" і відсутність гарантованого щасливого майбутнього справді були зафіксовані російськими медіа.
Отже, перше когнітивне викривлення, якого потрібно уникати, – це помилка узагальнення.
Окремий священник ще не є всією церквою. Проповідь не завжди є офіційною доктриною. А медійний заголовок може прибрати важливий контекст. Але існує і протилежна помилка – списати все на "особисті думки окремих служителів" і не побачити системної тенденції.
Системність визначається не словами районного священника, а позицією церковної верхівки, документами пов’язаних із нею організацій, взаємодією з державою та фактичними функціями РПЦ.
І саме тут картина стає набагато серйознішою.
РПЦ дедалі більше претендує на роль установи, яка визначає не лише питання віри, а й правила поведінки для всього суспільства. Церковні представники намагаються встановлювати норми у сфері культури, освіти, медицини, репродуктивного вибору, сімейного життя, психології, виховання дітей і державної політики.
При цьому конфесійна мораль подається не як одна з можливих світоглядних позицій, а як загальнообов’язкова "традиційна норма". Саме тут проходить принципова межа між свободою релігії та клерикалізацією держави.
Церква має право засуджувати аборт із погляду власного віровчення. Але коли церковний діяч оголошує дозволену законом медичну процедуру неконституційною, а майбутніх лікарів пропонують навчати передусім релігійного розуміння життя і смерті, а не наукових підходів, це вже претензія на державну владу над тілом людини, освітою і професійною етикою.
Аналогічна логіка працює у ставленні до психологічних проблем. Теологічне пояснення пропонується як заміна медичному діагнозу. Духовна порада – як альтернатива лікуванню. Особиста проблема людини переводиться у площину її гріховності. Це породжує ще одне небезпечне когнітивне викривлення – звинувачення жертви.
Людина хворіє не через складні біологічні, психологічні або соціальні причини, а тому, що "віддалилася від церкви". Втратила здоров’я – бо надто прагнула матеріального. Має панічні атаки – бо потрапила "у рабство сатани". Зазнає страждань – отже, через них Бог її виправляє.
У такій системі координат влада, соціальне середовище і державна політика звільняються від відповідальності. Страждання населення перестає бути підставою вимагати змін і перетворюється на корисне духовне випробування.
Саме ця логіка надзвичайно вигідна авторитарній державі. Коли в країні бракує бензину, не потрібно ставити запитання про економічні причини, управлінські рішення чи наслідки війни – можна "запитати Бога".
Коли немає перспективи підвищення добробуту, можна пояснити, що очікувати щасливого майбутнього взагалі духовно неправильно.
Коли населення втрачає здоров’я, доходи, близьких і внутрішній спокій, це можна назвати не наслідком державної політики, а необхідним очищенням від матеріалізму.
Так формується ідеологія не розвитку, а терпіння. Не відповідальності влади, а покори населення. Не права людини вимагати кращого життя, а її морального обов’язку гідно переносити погіршення цього життя.
Однак найважливішою функцією РПЦ у нинішній росії є не боротьба з театрами, абортами або психологами. Її головна функція – сакралізація війни та російської імперської державності.
У документах і резолюціях Всесвітнього російського народного собору, тісно пов’язаного з Московським патріархатом, агресія проти України прямо називається "священною", "національно-визвольною" війною російського народу.
У відповідному документі стверджується, що росія нібито захищає "єдиний духовний простір Святої Русі" та світ від Заходу, який начебто впав у сатанізм.
Це вже не приватна проповідь провінційного єпископа і не вирваний із контексту відеофрагмент. Це сформульована ідеологічна конструкція, у якій:
Парламентська асамблея Ради Європи у своїх резолюціях прямо охарактеризувала Московський патріархат як інструмент державного впливу і пропаганди, а церковну ієрархію – як ідеологічне продовження кремлівського режиму.
Йдеться не про оцінку православ’я як релігії, а про політичну роль конкретної церковної структури у виправданні агресії.
Масштаб зрощення церкви з військовою системою підтверджує і статистика самого Московського патріархату. За його даними, кількість військових храмів у росії зросла із 76 до 1016, а кількість військових священників – із 200 до 3286. Це вже не ситуативна "духовна допомога військовим", а розбудова постійної церковно-військової інфраструктури. Водночас російська держава переслідує релігійні громади, які не вписуються в контрольовану державою модель.
Комісія США з міжнародної релігійної свободи у своєму звіті зазначає, що російська влада криміналізує діяльність низки мирних релігійних груп, переслідує релігійних діячів за антивоєнні переконання та поширює репресивне законодавство на окуповані українські території.
Отже, йдеться не про загальне "повернення до релігії". Йдеться про привілейоване становище однієї церковної структури, яка підтримує державну ідеологію, тоді як незалежна релігійна позиція може переслідуватися.
При цьому російське суспільство не є настільки воцерковленим, як може здатися з державної пропаганди.
За даними ВЦВГД, у 2025 році 67% росіян називали себе православними. Але для 35% опитаних релігія була насамперед національною традицією, для 34% – системою моральних норм і лише для 5% – участю в церковному житті та виконанням обрядів. Регулярно відвідували храм 13% тих, хто вважав себе віруючим.
Це означає, що російське православ’я дедалі частіше функціонує не як глибока особиста віра, а як цивільна релігія імперії.
Формула проста:
Для кремля це надзвичайно корисна конструкція. Світська пропаганда може вимагати лояльності, але церква надає цій лояльності трансцендентного змісту.
Держава наказує – церква освячує.
Держава мобілізує – церква надає моральне виправдання.
Держава створює страждання – церква пояснює їхню нібито очищувальну користь.
Держава веде загарбницьку війну – церковно-державна ідеологія називає її священною.
Саме тому не слід перебільшувати значення кожної окремої безглуздої цитати. Не твердження про театр або псалми становлять головну небезпеку.
Головна небезпека полягає в іншому: РПЦ допомагає створити середовище, у якому доказ більше не має вирішального значення.
Юридичне питання підмінюється посиланням на "традиційні цінності".
Було б неправильно ототожнювати з цією системою всіх православних християн, усіх російських священників або саме православ’я як віру.
У росії є священнослужителі, які виступали проти війни й зазнавали за це тиску. Існують віруючі, які не приймають імперської доктрини "русского мира". Але інституційна верхівка Московського патріархату зробила свій вибір.
Вона погодилася бути не моральним обмежувачем державного насильства, а його виправданням. Не голосом на захист людини, а частиною механізму її підпорядкування. Не альтернативою державній брехні, а її сакральною оболонкою.
Тому роль РПЦ у сучасному російському суспільстві варто визначати не лише релігійними поняттями.
Сьогодні це одночасно інститут державної легітимації, інструмент соціальної дисципліни, провідник імперської ідентичності, учасник мілітаризації та виробник моральних виправдань для політики кремля.
Коли держава не здатна запропонувати людям майбутнє, підконтрольна їй церква пояснює, чому щасливого майбутнього не потрібно чекати.
Коли держава завдає людям страждань, церква називає ці страждання корисним виправленням.
Коли держава вимагає покори, церква проголошує покору чеснотою.
А коли держава розпочинає загарбницьку війну, Московський патріархат допомагає назвати її священною