Цікаво, як би розвивались події, якби Путін не розпочав би війну з Україною у 2022-му. Пограємо у філософську якбитологію, щоб зрозуміти, як ми опинилися в нинішній точці. І чому варто зрозуміти природу путінського задуму, щоб оголосити провальне з багатьох точок зору "СВО".
Ризикну припустити, що тут мав місце навіть не стратегічний прорахунок, а бажання російської верхівки не впасти в абсолютно інерційний сценарій розвитку. На кінець 2021 року Росія плавно дрейфувала в застій. Путін мав рейтинг, але вже не мав "історичного майбутнього". За даними "Левада-центру”, у грудні 2021 року його персональне схвалення було близько 65%. Для будь-якого демократичного політика це було б багато, для Путіна – точно замало.
Світовий банк у грудні 2021 року прогнозував для Росії зростання 2,4% у 2022 році і уповільнення до 1,8% у 2023-му. І прямо вказував, що довгострокова проблема Росії – низький потенціал зростання, без якого неможливо підвищувати доходи і рівень життя. Тобто гроші були, але потенціалу рухатися вперед (з урахуванням зростаючої ролі Китаю) вже не було.
Carnegie ще у 2021 році описував російський сценарій так: надмірне втручання держави, централізована й неефективна адміністративна машина, відсутність довгострокового планування, деградація людського капіталу. Опитані економісти й бізнес-лідери тоді фактично сходилися на тому, що в межах чинної політичної та економічної моделі Росія не змінить траєкторію, а її середньо- і довгостроковий сценарій – це багаторічна стагнація.
Якби не було війни, Росія, найімовірніше, входила б у свою путінську брєжнєвщину. Таке собі повільне "прокисання імперії", яка б тільки могла б дивитись за тим, як інші йдуть вперед, а вона буксує на місці. Формально Путін міг сидіти в президентському кріслі до 2036 року. На той момент Конституцію вже переписали, а російські еліти просто змирилися, що до кінця життя Путіна у нього наступника не буде. Російська система займалась самообслуговуванням з подачками для людей, з посадками інодумців, з вичавлюванням молоді за кордон, з підсадкою регіонів на дотації. Економіку ніхто не збирався реформувати, бо реформа небезпечніша за застій. Це і був початок брєжнєвщини, коли країна перестає рухатися і тільки імітує, що дихає.
І Путін це, схоже, відчув. Не хочу виправдовувати його рішення, але хтось явно йому розповів, що при інерційному сценарії ніякої величі він не здобуде. Буде просто довге старіння і охорони власного мавзолею.
І тоді він вирішив зіграти не в Брежнєва, а в Сталіна. Бо сталінщина, на відміну від брєжнєвщини – це мобілізація. Сталінщина ламає суспільство під "велику мету”, потребує жертв, ворогів, фронту і трофеїв. І Україна для Путіна мала б стати саме таким трофеєм, який би став доказом, що він не старіючий дідуган, а історична постать – відновлювач нової імперії. Йому була потрібна не безпека Росії (про яку він постійно розповідав), а подія, яка замінить Росії майбутнє. Бо без війни росіянам довелося б рано чи пізно ставити дуже неприємні питання. Чому країна з нафтою, газом, лісом, металом, ядерною зброєю і космічними амбіціями живе так, ніби головна національна ідея – це дотягнути до наступної пенсійної реформи? Чому діти чиновників живуть у Європі, а народу пояснюють, що Європа загниває? Чому "вставання з колін” триває вже двадцять років?
Війна замінила відповіді на все. Тепер пояснення є одне – фронт, санкції, "історична місія", країна воює. .У цьому сенсі природа війни стала очевидною. Це була не війна проти НАТО і не війна за "захист російськомовних”. Тим більше – не війна за Донбас. Справжня причина глибша – російський режим уперся в межу власної стагнації. І замість того, щоб змінюватися, вирішив за рахунок України перезапустити в першу чергу свою систему – за рахунок територій, населення, ресурсів. Ну, і демонстрація сили мала б змусити ненависну Європу затрястися. "Можем повторить" – це ж для цього було заготовлене гасло.
Тому зараз, розуміючи цю логіку, важливо розуміти і природу подальших кроків. Бо тепер "стагнація війни" для путіна так само небезпечна, як і безвоєнний застій. Тому оголошення миру не буде, він йтиме до кінця. Сподіваюсь, швидкого.
* * *
І кілька слів про нас. Україна без війни мала б зворотній від Росії процес – еволюційність змін, політичний рух, вірогідна зміна влади, конфлікти еліт, громадський тиск. Помилки Володимира Зеленського могли б коштувати йому посади. Це була б нервова, шумна, але жива демократія, яка все одно рухалась би до реформ і до Європи. Важко, повільно, але в правильному напрямку.
І це точно дисонувало би з тією системою, яку Путін вибудовував би десятиліттями. Війна стала не способом "захистити Росію”, а спробою зламати Україну яка йшла (і поки що йде) іншим шляхом. Путін хотів довести, що Україна - це випадковість, failed state. А довів протилежне. Це Росія все більше перетворюється на неспроможну державу.