Не я – мій родич. Олексій Друзенко. "Штурмовик" сумнозвісного 225 окремого штурмового полку…
Його мобілізували пізніше за мене. Прослужити він встиг менше 5 місяців. Жодного ворога вбити не встиг. Знищити ворожу техніку – також. Останнє, що побачив у своєму житті – ворожий дрон зі скидом в районі села Цвіткове біля Гуляйполя…
І от я зараз питаю: навіщо? Навіщо його бусифікували, забрали телефон, одягнули у військову форму, годували, дали автомат? А тепер роками виплачуватимуть рідним зарплату доки не знайдуть тіло. Якщо знайдуть…. І тоді виплатять ще 15 млн…
Ще на ВЛК (на ВЛК, Карл!!!) аналізи визначили, що він хворий на гепатит "С". Звернення на гарячу лінію Міноборони, до військового омбудсмена, до командування нічого не дали. Висновок суворий і безжальний – цілком придатний до служби в штурмових військах. Де досі практикують традиції війни по-жуковськи: "баби народять ще"… З одною поправкою: наші європейські партнери дадуть ще грошей на марнотратство в стилі духовного онука Жукова – Сирського…
Вже місяць, як я в полях. На жаль, радянські традиції живуть і перемагають не тільки у ворожій армії. В українському війську під особистим патронатом Головкома продовжує будуватись "маленька радянська армія". Яка вважає, що люди – безлімітний ресурс…
І саме тому я не вірю, що ми здатні перемогти ворога. Принаймні точно – не за цього військово-політичного керівництва. Яке, як і путінська Росія, родом із глибокого совка, в якому людина існувала для держави, а не навпаки…
Спочивай з миром, воїне Олексію. Жертва духовних онуків Жукова в російській і українській формі… Вибач, що за 35 років незалежності ми так і не витравили цей сталінський ДНК та його носіїв з нашої України…