На ефірі з литовським журналістом мене запитали: як так вийшло, що не закінчивши одну війну (Росії і Україною), США вступили в нову війну, з якої вийти просто так не вдається за можливим.
Тут багато пояснень. Одне з них полягає в тому, що Трамп увірував у свою щасливу зірку (після "успішної" операції у Венесуелі).
Але Іран – не Венесуела. І так просто вимкнути війну на Близькому Сході не вийде. Взагалі, розв'язати війну простіше, аніж її зупинити. А історія близькосхідних конфліктів тягнеться навіть не роками, а десятиліттями. Це не просто токсична, а дуже небезпечна тема.
З Афганістану американці просто втекли. І ця історія їх чомусь нічому не навчила. Бо планування як такого просто не було. Було бажання і відсутність стратегічних вигод. Хотіли контролювати 20% світового ринку нафти? І що тепер? Борються вже навіть не за цю ідею, а як збалансувати ринок, щоб це не било по цінах на бензин уже на внутрішньому ринку. Бо ж вибори…
Але тут маємо і стратегічний прорахунок щодо Ірану. Журналіст Андрій Остальський у колонці для Радіо Свобода описує тривожний перелом – після ліквідації секретаря Вищої ради нацбезпеки Алі Ларіджані режим Ірану не ослаб, а ще більше радикалізувався. Замість відносно прагматичного гравця з'явився Саїд Джалілі – політик, для якого не існує поняття компроміс.
І це ключова помилка, яку знову і знову допускають США і Ізраїль. Удари, що мали б послабити режим, часто роблять його ще більш жорсткішим. Усунення тих, із ким можна було говорити, відкриває дорогу тим, хто говорити в принципі не збирається.
Заява Трампа про те, що з Іраном виходять на переговори, виглядає як заспокоєння для ринків. Але ця історія уже не розсмокчеться. На наших очах цей конфлікт просто трансформовується. Іран за ці три тижні децентралізував свою армію. І ще стає ще більш небезпечним гравцем в регіоні, ніж ще три тижні тому.
І все зараз рухається навпаки в бік загострення, а не заспокоєння. Усередині країни посилились репресії і робиться ставка на "економіку спротиву". Тому з боку Ірану – ще жорсткіша риторика, і ще менше простору для переговорів.
У такій ситуації будь-яка спроба "швидкого миру" виглядає як ілюзія. Бо мирна угода потребує не лише тиску, а й наявності тих, хто готовий домовлятися. А якщо таких людей у системі більше немає, закінчення війни відкладається. І у мене є великі сумніви, що це станеться за "два-три тижні", як обіцяє Білий дім.