Звісно, це не перша велика черга на виставку художника, яку я спостерігаю у своєму житті. Але переважно ці довгі черги пов’язані з бажанням побачити те, з чим ти можеш більше ніколи за все своє наступне життя не зустрітися – так буває з великими персональними виставками художників, на які збирають твори буквально з усіх континентів, і картина, яка експонується у музеї в Римі, може сусідити з твором із приватної колекції з Детройта. А тут мова йде про бажання побачити полотна, які десятиріччями знаходяться на стінах Національного музею Тараса Шевченка – і в його залах, як правило, не дуже багато відвідувачів, не кажучи вже про черги.
Але я вірю, що серед тих, хто приходить на виставку до галереї ZAG, чимало людей, які дійсно ніколи не бачили картин у Києві. А можуть бути і люди, які зовсім інакше подивилися на ці твори в інтер’єрі сучасної галереї – і відкрили для себе Шевченка по-новому. І в цьому разі ми можемо говорити про необхідність "осучаснення" презентації творчого доробку Тараса – і як художника, і як поета, і про недооцінку його творчості й особистості. Так теж буває – коли людину перетворюють на ікону, її справжній масштаб починає ховатися за канонічним образом.
Той, хто відстояв цю львівську чергу, міг вчергове переконатися, чим пожертвував Шевченко заради своєї мрії про Україну й український народ, яким непересічним даром він був наділений, який тонкий психологізм притаманний його портретам. І так, його викупили з кріпацтва не з жалю до важкої долі селянського хлопця, а завдяки захопленню перед масштабом і перспективами його таланту. Але жертва Шевченка була насамперед жертвою не художньою, а політичною – бо заради України він увійшов у конфлікт із самою імперією. І думка про те, що з Тараса міг би, якби не солдатчина й заслання, вийти великий художник (великий російський художник, звичайно), а вийшов хай навіть великий, але український (тобто провінційний) поет – це типовий імперський наратив, ще й насаджений у пізню комуністичну епоху.
Фокус у тому, що в часи свого життя Шевченко не був ніяким провінційним поетом з тієї простої причини, що ідеологія імперії визнавала існування єдиного російського народу з великоросами, малоросами і білорусами та їхніми "нарєчіями" (щоправда, "малоросійське" і білоруське Петербург послідовно намагався винищити, але це не перша й не остання російська імперська "послідовність"). В будь-якому разі для своїх сучасників Шевченко був не просто "малоросійським Кобзарем", а й письменником Російської імперії. І цей підхід до нього – і тільки до нього – продовжував розповсюджуватися і в радянський час. Українцям, здавалося б, вже не відмовляли у праві на існування як самостійній нації, а Шевченка – до краху Радянського Союзу – продовжували вивчати у шкільному курсі з російської літератури. І так, більше жодного неросійського письменника в цьому курсі не було. А чому?
Можна, звісно, сказати: тому що Шевченко був генієм, і росіяни, як це часто з ними буває, бажали і його присвоїти – Гоголя їм виявилося недостатньо. Але у росіян в іконостасі достатньо великих письменників, щоб не претендувати ще й на Шевченка. Питання тут не в геніальності, а у масштабності. Тому що і до, і тим більше після краху Російської імперії не було письменника з такою чіткою і яскравою протиімперською програмою. Не було людини, здатної з такою ясністю поставити Росії діагноз, здатної нагадати про знущання над "інородцями", здатної зрозуміти, що до того часу, поки Росія буде імперією, вона залишиться невимовним злом.
У російських сучасників Шевченка такої думки ви не знайдете. Навіть "найпрогресивніші" будуть хіба що співчувати нещасним селянам або описувати жорстокість російської армії на Кавказі – але співчуватимуть і цілям імперії. Росія, її армія, її спецслужби здійснювали невимовні звірства проти народів, які опинялися в тіні імперії – і вся ця історія злочинів пройшла повз "велику російську культуру", а публіцистичні свідоцтва про них з’являлися хіба що в емігрантських виданнях на кшталт "Колокола" Алєксандра Герцена. З тих письменників, які говорили про зло імперії в самій імперії, залишався тільки Шевченко – і тому російським більшовикам просто довелося включити його твори у курс власної літератури, бо своїх письменників, які б створили правдивий портрет "вʼязниці народів" у відповідності до їхньої тодішньої псевдоінтернаціоналістичної ідеології, у них просто не було.
І ця обумовлена масштабністю і пророчістю (адже погляд Шевченка на російську імперію актуальний і сьогодні) присутність Тараса в чужому шкільному курсі дозволяє позбутися ще одного стереотипу – міфу про Шевченка як про "селянського поета". Ні, він не був селянським поетом, і це також очевидно на його художній виставці. Так, він народився у селянській сім’ї і велика частина його читачів була селянською (що теж феноменально для тодішньої Російської імперії, де Ніколай Нєкрасов тільки мріяв, щоб селяни читали "своїх" письменників, несли з базару Белінского і Гоголя – а українці вже читали й переписували Шевченка без всяких закликів Нєкрасова) – але це просто тому, що у країні, в якій творив Шевченко, елементарно не було індустріальної революції. Але Шевченко не був поетом, зосередженим на оспівуванні сільського життя – він буквально піднімався над. Над історією, над буденністю, над релігією – це був один з перших таких підйомів у світовій літературі, й українцям буквально пощастило, що їхній перший національний класик володів такою масштабністю мислення і так точно побачив світ і державу, в якій жив. Може, цього бачення не відбулося б, якби Шевченко дивився на світ тільки очима поета – та він вмів дивитися ще й очима неординарного живописця. Живописця, до картин якого в найскладніші для українського народу часи збираються черги – бо тепер люди знають, по що вони йдуть.