Але насправді ніякої сенсації особисто я не побачив з однієї простої причини: тези, які виголошував Трамп щодо Європи – а помітьте, що головний пафос його виступу був спрямований саме на Європу, а не чомусь на Росію чи Китай – ми вже чули на Мюнхенській конференції рік тому від американського віцепрезидента Джей Ді Венса.
Трамп просто у більш сконцентрованій формі, у властивій йому глузливій манері й навколо гренландської кризи повторив всі ті звинувачення та образи, які є не тільки частиною його особистого світогляду, але й ідеології, експлуатація якої допомогла йому стати президентом США вже двічі. І, звичайно, можна вважати цю ідеологію трампізмом, ось тільки вперше її тези ми почули з трибуни Мюнхенської конференції ще у далекому 2007 році зовсім не від американського, а від російського політика.
Цим політиком – і патріархом нового виконання цієї достатньо відомої нам по минулому сторіччі ідеології – був, звичайно ж, Путін, охоронець традиційних цінностей й завзятий критик Європи.
І цьому не варто дивуватися. Єдина Європа дратує російського президента, тому що цей проєкт заважає йому стати "жандармом Євразії". Заважає анексувати колишні радянські республіки. Заважає відчувати себе господарем континенту. Дратує тим, що Європа "залізла" в московську сферу впливу після Другої світової війни, не посоромилася приєднати колись окуповані Кремлем країни Балтії, а тепер ще й надала кандидатський статус Україні, Молдові й Грузії – тобто "посягнула" на "ісконную" територію царів і генсеків.
Якби Європейського Союзу не існувало, Путіну набагато легше було б "знаходити порозуміння" з конкретними європейськими країнами й сприяти встановленню там авторитарних режимів. І, звісно, російський солдат давно був би в усіх колишніх своїх володіннях, навіть якби це не влаштовувало Сполучені Штати.
Але і Трампу ЄС не потрібний зі схожих причин: з кожною окремою європейською країною можна було б вести власний економічний діалог, шантажувати й залякувати. І в результаті Європу просто тупо можна було б поділити як після Другої світової: тобі Схід, мені Захід і ще щось на периферії – Сі Цзіньпіну.
Тому коли Трамп говорить, що він любить Європу, варто відразу ж згадати, як він під час першого свого терміну "топив" за Брекзит, підтримував місцевих популістів й обіцяв британцям особливі стосунки, якщо вони залишать ЄС – і як він ледве не запровадив зараз нові мита проти особливого союзника просто тому, що у Лондоні не підтримали його у гренландській кризі. Ще вчора Велика Британія пишалася тим, що може укладати власні – а не європейські – угоди з Вашингтоном. Завтра вона може стати жертвою небажання укладати такі угоди. Тому так, Трамп любить Європу – тільки роз’єднану і безсилу.
І так, у світі все зараз насправді крутиться навколо Європи, яка перетворилася на центр демократії, лібералізму й надій на майбутнє.
Антиєвропейські промови також проголошуються з європейських трибун, помітьте. І саме в Європі точиться наймасштабніша війна з часів Другої світової – й від результату цієї війни буде залежати, чи світ остаточно "зламається", чи його вдасться виправити навіть всупереч бажанням Трампа, Путіна й Сі. Ну й будемо розуміти, що якщо Європа програє і демократія занепаде, переможці обовʼязково пересваряться між собою й зроблять Третю світову війну неминучою. Тільки от воювати вони можуть на нашому континенті також.
Але багато що буде залежати від того, чи європейцям вдасться не просто обʼєднатися, як про це говорив з трибуни форуму неєвропейський, до речі, лідер – премʼєр Канади Марк Карні, але й прийняти виклик, як їх закликав президент України Володимир Зеленський. Ну і не допустити тріумфальної ходи популістів – і ультраправих, і ультралівих – по континенту. Тим більш, що одні з цих могильників Європи годуються підтримкою і грошима Путіна, а інші – підтримкою й енергією Трампа. А є і такі, хто примудряється знаходити патронів і в Москві, і у Вашингтоні водночас.
Віктор Орбан, який сьогодні поруч із Трампом у Раді миру, але й не проти бути поруч із Путіним – хрестоматійний приклад. Але головна небезпека – зовсім не Орбан, а "орбанізація" Європи, що й буде фіналом всіх зусиль по її обʼєднанню, самостійності й здатності протистояти загрозам.
Форум у Давосі примусив всіх відрити карти й продемонстрував, що європейські лідери усвідомлюють реальність. Але одна справа – усвідомлювати, й зовсім інша – діяти. Відповіддю на виклик Давоса 2026 року мали б стати саме дії.