При тому це були не ті поминки, що на третій чи дев’ятий день по смерті, коли всі ридають і сумують, а радше ті, що на сороковий. Коли присутні не тільки змирилися з тим фактом, що небіжчика вже немає і ніколи не буде, але навіть почали потроху думати, як жити без нього далі.
Дух діалогу
Цьогорічний форум в Давосі від початку мав дуже позитивну назву - "Дух діалогу". Втім, вже в перший його день стало зрозуміло, що діалог вийде... специфічним.
Після ремарок Дональда Трампа стосовно того, що йому негайно потрібна Гренландія в якості територіального набутку США, європейські учасники заходу зрозуміли, що змістовно поговорити про реальні проблеми, які вже зараз вбивають людей і приносять мільярдні збитки – як то війна в Україні чи прискорення глобального потепління – не вийде. І одразу пішли в атаку на Трампа.
Вже в перший день заходу президент Франції виступив з промовою, яка явно балансувала на межі означення "антиамериканська". Макрон заявив, що США намагаються ослабити й підпорядкувати собі Європу за допомогою економічних важелів. Які тепер використовуються навіть для ударів по суверенітету окремих країн – зазначив французький очільник, прозоро натякаючи на ситуацію з Гренландією та митними погрозами Трампа стосовно європейців, котрі в цій суперечці підтримують Данію.
Можливо, це почасти й подіяло – оскільки очільник США в своїй давоській промові витримав відносно примирливий (як для Трампа, звичайно) тон. Обмежившись кількома образами на адресу Європи та її економіки – але при тому запевнивши, що забирати Гренландію силою він наразі не планує.
Втім, попри цю обіцянку, досить прикрим і небезпечним виглядає той момент, що Трампа потягло на історичні промови – зокрема про те, за скільки часу Данія капітулювала перед німцями, і скільки крові і грошей американські діди витратили за свободу Європи. Ці промови до болю нагадують іншого навіженого любителя вигаданої в одній голові історії. Того самого, що про "адін народ".
Слідом за Трампом, у широкі води рафінованого крінжу поринули і його підлеглі. Зокрема, міністр торгівлі США Говард Лутнік, який на вечері після третього дня форуму взявся розповідати про "неконкурентоспроможну європейську економіку" та необхідність повернутися до вугільної енергетики. Промова отримала сподіваний ефект – під крики колишнього віцепрезидента США Ела Гора, який намагався напоумити Лутніка, гості заходу, влаштованого, до речі, американським інвестиційним гігантом BlackRock, розбіглися.
Рада миру
А сам Трамп перейшов до наступного номеру своєї програми – презентації Ради миру. Яка має стати альтернативою ООН, і в якій він має стати чимось на кшталт Імператора Галактики – оскільки з посади голови він може піти тільки за власним бажанням або за одноголосним рішенням всіх учасників. І де він матиме ексклюзивне право накладати вето на будь-яке рішення, можливість виключати членів і тому подібне.
Шаленої популярності ініціатива не здобула, і на церемонію прибуло заледве два десятки делегацій. З ЄС це були тільки представники Угорщини та Болгарії.
Складається враження, що президент США своїми божевільними ескападами перевіряє, наскільки далеко він може зайти у змінах світового порядку, які межі "нормальності" він може безкарно зламати. Жорстка реакція на спроби гренландського аншлюсу заставила його відступити і погодитись на "компромісний" план генсека НАТО Рютте стосовно підсилення захисту острова. Але гарантувати, що найближче майбутнє не принесе нам нових блискучих ідей американського президента, чи що він не повернеться в якийсь момент до гренландського питання, звичайно, ніхто не може.
Підсумки для України
Зустріч Зеленського з Трампом, цілком сподівано, помітних результатів не принесла. За словами очевидців, все звелось до дискусії стосовно одного-єдиного і екстремально болючого для України питання. Питання територій, які, на думку чинної адміністрації США, потрібно віддати Росії в обмін на мир. Ну, чи хоча б перемир’я. Путіну не потрібно вигадувати нових приводів для затягування переговорів. Трамп все робить сам.
Звичайно, "човникова дипломатія" Рубіо продовжується. Але сподіватися, що американська делегація привезе сьогодні з Москви щось радикально нове, підстав наразі немає.
Останній Давос показав, що світ остаточно вступив в нову епоху багатополярності, у якій не тільки наддержави, але й країни меншого розміру та впливу вимушені щоденно вибудовувати свою геополітику, а не вступати раз і назавжди у табір умовних "синіх" чи "червоних", що автоматично гарантуватиме захист та підтримку всіх решту однодумців. Перед нами світ, де, за великим рахунком, кожен сам за себе.
Це значний виклик для Європи, яка, ніде правди діти, надто комфортно почувалась під "парасолькою" колективної безпеки. США тепер не "оборонець демократії", а "шериф капіталізму", як про це повідомив Лутнік на вечері, з якої гості розбіглись, не дочекавшись десерту. Європейським демократіям треба вчитись оборонятись самостійно – а також максимально жорстко конкурувати з колишніми заокеанськими однодумцями.
І це колосальний виклик для України, яка посеред кривавої війни на виживання мусить навчитись вибудовувати бодай ситуативні союзи в цьому новому світі.
Як в далекому вже мирному минулому, так і в перші два роки повномасштабної війни наша дипломатія була спрямована на те, щоб переконати світ в рішучості українців у війні з Росією, і продемонструвати готовність Києва дотримувати ідеали демократії та лібералізму – навіть попри війну. І цього було достатньо як для Брюсселю, так і для Вашингтону.
Після "нового пришестя" Трампа до Білого дому стало зрозуміло, що цих два центри геополітичного тяжіння тепер вимагають радикально різних меню. І якщо у випадку з Брюсселем можна підкоригувати наявну програму (що більш чи менш успішно вже і робиться), то комунікація з Вашингтоном тепер вимагає зовсім інших підходів. Хаотичні спроби закулісних "договірняків" з окремими членами команди Трампа, які спорадично реалізували Єрмак і його люди як в першу, так і другу каденцію чинного президента США, ні до чого доброго не призвели.
Але з Дональдом Трампом, яким би він не був, Києву доведеться співпрацювати. На схеми підвищення ефективності цієї співпраці повинні бути спрямовані всі сили українського МЗС, яке віднедавна почало повертатися у міжнародну політику. Вочевидь, потрібно шукати ті варіанти співпраці, які дозволять американському президенту звітувати перед виборцями про зовнішньополітичні перемоги, не завдаючи при тому шкоди зовнішньополітичним інтересам України.
Значну увагу слід також приділити покращенню дипломатичної взаємодії з американськими законодавцями, які, як не крути, є передбачуванішими й надійнішими партнерами, ніж чинний президент США.
Звісно, останній Давоський форум не потішив ані Україну, ані ЄС. Але він був потрібен. Бодай би для того, щоб чіткіше стали зрозумілі сучасні акценти світової політики. В середньостроковій перспективі, ймовірно, ця відверто скандальна зустріч допоможе по-новому артикулювати стосунки між США та Європейським Союзом, які наразі зайшли в глухий кут. Бо правильний діагноз і розуміння хвороби – це перший, і немалий, крок до видужання.