У диктатурі цього не потрібно. Відсутність конкуренції понижує когнітивну планку правителя. Пса, коли він безконтрольний, нема кому тренувати. Коли цареві ніхто не дихає в потилицю – він не має потреби вдосконалюватися. Коли над автократом не висять чергові вибори й імовірність утратити посаду – він не має стимулу кращати. Коли правління одноосібне – тяжко не отупіти, збовваніти, запліснявіти, загрубіти, здеградувати до самозакоханості.
Демократія, в якій є конкуренція між гравцями, жорсткий контроль громадськості й чітко прописаний принцип почергової змінності влади, неодмінно змушує політиків напружувати свої звивини, постійно реагувати на суспільні запити, вловлювати запах змін і задовольняти народну вибагливість.
А безконкурентне середовище – вироджується, дегенерує, консервується, занепадає, зогнива. Де нема принципу змагальності – там наростає одуріння до втрати здатності міркувати.
Політика без конкурентного начала – вже не політика, а застійний режим, фурункул на тілі суспільства...