Цей саміт ухвалив важливі рішення щодо гарантій безпеки для України з боку Коаліції, і привернув до себе велику інформаційну і політичну увагу. Однак, одночасно, відчувається скепсис відносно дієвості цих гарантій, і щодо взаємодії США і європейських країн в цьому питанні. В Україні ще проявляється і неоднозначне ставлення до "Коаліції охочих".
Сам саміт (зустріч на вищому рівні) "Коаліції охочих" став, на мій погляд, важливою і значущою для України подією. Саме тому до Парижу поїхав Президент Зеленський. Значущою ця зустріч була і для самої Коаліції. В Паризькому засіданні взяли участь 35 держав, з них 27 – на рівні лідерів країн. Такий одночасно і широкий і високий рівень представництва був вперше за майже рік існування Коаліції. І це було важливо для подальшого розвитку цієї Коаліції, її поступової інституціоналізації.
В Україні ставлення до "Коаліції охочих" є неоднозначним. З одного боку вона об'єднує наших партнерів, тих, хто нам реально допомагає і зброєю і грошима, а також політично. Однак цю допомогу у нас сприймають скоріше у вимірі двосторонніх відносин. Предметом постійної іронії стала назва цієї коаліції. І такі визначення як "коаліція охочих, але нерішучих", або "коаліція недостатньо рішучих" відображають відчутне розчарування у ставленні до цієї коаліції, і завищенні очікування щодо неї. Чимось мені це нагадує ставлення українців до Президента Байдена свого часу. Однак зараз багато хто вже ностальгує за тими часами, коли в США був інший Президент. От і до "Коаліції охочих" нам варто ставитись більш об’єктивно і реалістично.
Треба розуміти, що "Коаліція охочих" є неформальним утворенням, а не міжнародною організацією. Але вона стає все більш дієвим суб’єктом переговорного процесу (зокрема і з США) і узгодження спільної позиції наших партнерів щодо підтримки України, зокрема і гарантій безпеки для нашої країни. Позиції окремих учасників Коаліції щодо форми і рівня підтримки України можуть суттєво розрізнятися. Але (на відміну від ЄС і НАТО) в ній не має і правила вето, і це об’єднання тих країн, які нам допомагають зараз, і готові допомагати надалі. І треба цінувати те, що є зараз, а не оцінювати дії наших партнерів з точки зору максимальних, але утопічних вимог.
Про гарантії безпеки від Коаліції охочих
Головну увагу привернули до себе рішення Паризького саміту "Коаліції охочих" про гарантії безпеки для України:
Що важливо розуміти: йдеться про гарантії безпеки для України не зараз, а після завершення війни. І ці гарантії мають зменшити ризик нового нападу Росії на Україну. "Гарантії безпеки" – це, мабуть, занадто сильний термін для визначення того, що пропонують нам партнери. Але він використовується офіційно. Те, що пропонується як гарантії безпеки для України, це певні безпекові і політичні запобіжники, які мають суттєво зменшити ризики нової війни Росії проти України. Абсолютних гарантій безпеки, на жаль не існує взагалі. Ядерна зброя, або 5-та стаття Договору про НАТО (особливо зараз при президентстві Трампа) також не є абсолютними гарантіями безпеки.
Власне, що пропонує Паризька декларація "Надійні гарантії безпеки для міцного та тривалого миру в Україні"? Йдеться про такі зобов’язання наших партнерів:
Звісно, нам хотілося б набагато більшого – "ядерної парасольки" від НАТО, або готовності воювати разом з нами в разі нового нападу Росії. Але треба реалістично розуміти, що нинішні обіцянки "гарантій безпеки" – це максимум з того, що готові "гарантувати" нам на майбутнє партнери з "Коаліції охочих". І це публічні політичні зобов’язання. Що нам готові "гарантувати" США ми поки взагалі не знаємо.
Паризьку декларацію про "надійні гарантії безпеки" найбільше критикують за відсутність конкретики. Це правильна критика, хоча я б більше критикував за надмірну пафосність і недостатню реалістичність деяких формулювань. Але треба брати до уваги, що йдеться про рамкову політичну позицію, і що рішення цього саміту є проміжними. Конкретизація і гарантій безпеки для України і питань, пов’язаних з військовим контингентом "Коаліції охочих" на території України після завершення війни, будуть вирішуватись на фінальному етапі мирних переговорів і в залежності від того, на яких умовах буде завершуватись війна.
Найбільшої уваги заслуговує Трьохстороння декларація Великобританії, Франції і України про наміри розгорнути на території України підрозділи своїх збройних сил, у рамках "Багатонаціональних сил – Україна" (Multinational Force – Ukraine, MNF-U). Принципове значення має рішення про створення спеціального координаційного центру та коаліційного оперативного штабу у Парижі. Це означає вже організаційну інституціоналізацію "Коаліції охочих" та початок практичної роботи щодо створення "багатонаціональних сил". Що також важливо, вперше на папері зафіксовані наміри щодо розгортання багатонаціональних сил для охорони неба, моря та стратегічних об'єктів України одразу після підписання перемир'я.
Всі ці рішення, особливо про чисельність і функції цих "багатонаціональних сил", також потребують конкретизації. Далі планується підготовка міжнародної угоди, що вже зафіксує зобов’язання сторін, кількість і правовий статус особового складу та озброєнь Франції й Британії на території України. В цій угоді зможуть взяти участь й інші держави.
Судячи з різних "витоків", військовий контингент "Коаліції охочих" на території України буде скоріше символічним (за деякими даними – приблизно 15 тисяч осіб). Його планують розташувати в тилу, подалі від кордонів з Росією і лінії зіткнення. В чому тоді його сенс як "гарантії безпеки"? Справа в тому, що ці "багатонаціональні сили" розглядають як фактор суто політичного стримування Росії від нового нападу на Україну. Оскільки в разі такого нападу виникне ризик бойового зіткнення російської армії з військовими підрозділами впливових країн Північноатлантичного Альянсу, це означатиме ризик війни між Росією і НАТО. І щоб там не казали в Кремлі, що військові країн НАТО в Україні будуть "законними цілями" для Росії, реальна ситуація може бути зовсім іншою. Ядерної війни бояться не лише в західних столицях, а й в Москві.
Потенційні ризики для реалізації гарантій безпеки від "Коаліції охочих"
відсутність достатньої конкретики в рішеннях Паризького саміту "Коаліції охочих" є тимчасовою проблемою. Набагато більшої уваги, на мій погляд заслуговують інші слабкі місця Паризької декларації і потенційні ризики її практичної реалізації.
Наприклад, пункт про "участь у механізмі моніторингу та перевірки припинення вогню" потребує узгодження з Росією. Будь який механізм моніторингу та перевірки припинення вогню має бути узгоджений між воюючими сторонами. Історичний і міжнародний досвід свідчить, що такий моніторинг здійснює або певна міжнародна організація, або міжнародні миротворці з нейтральних країн, або якась "третя сторона", яка буде погоджена в процесі мирних переговорів. Росія вже давно заявляє, що буде категорично проти того, щоб в ролі "миротворців" в Україні виступали країни НАТО. І навряд в Кремлі погодяться на те, щоб припинення вогню моніторили представники "Коаліції охочих", яких вони розглядають як союзників України. Україна, до речі, також буде проти того, щоб "миротворцями" або контролерами припинення вогню виступали союзники Росії. Так що вже перший пункт "гарантій безпеки" від "Коаліції охочих" представляється малоймовірним.
Росія категорично виступає і проти присутності військ країн НАТО на території України після завершення війни. І якщо американці погодяться на обговорення цієї теми під час мирних переговорів, а ще і підуть на поступки росіянам по цій проблемі, то буде зруйнований і третій пункт "гарантій безпеки" від "Коаліції охочих" (про "багатонаціональні сили" в Україні). Поки що американці нібито підтримують цю ідею, хоча самі не збираються брати участь в цих "багатонаціональних силах". Але доля цієї ідеї напряму залежить від результатів мирних переговорів.
Перспективи створення і розміщення в Україні "багатонаціональних сил" будуть залежати, можливо навіть вирішальною мірою, і від внутрішньополітичної кон’юнктури в тих країнах, які зараз підтримують таку ідею. Розміщення військових окремих країн "Коаліції охочих" потребує згоди з боку парламентів відповідних країн. І якщо політична ситуація, наприклад, у Франції суттєво зміниться (а це вже відбувається), то чи підтримує французький парламент позицію свого Президента? Однозначної відповіді на це запитання, на жаль, не має. До того ж, наступного року у Франції будуть і президентські і парламентські вибори. Певні ризики на перспективу є і по Великобританії, хоча і не такі критичні, як по Франції.
І може так статися, що "гарантіями безпеки" для України буде, як і зараз, постачання зброї, фінансова підтримка і санкції проти країни-агресора. Це теж важливо і необхідно, але це лише партнерський мінімум, якого ми потребуємо по завершенні нинішньої війни.
Про роль США в переговорах про гарантії безпеки для України
Участь американських спецпредставників (С.Віткоффа і Дж.Кушнера) в Паризькому саміті "Коаліції охочих", і переговори між США і Україною, які відбулись в Парижі (6-7 січня), також викликали неоднозначну реакцію і навіть певну конспірологію, особливо у частини українських коментаторів.
Справа в тому, що американські спецпредставники приїхали до Парижу не лише для участі в саміті "Коаліції охочих", а й для переговорів з Президентом Зеленським і українською делегацією. Це були дві окремі, хоча і взаємопов’язані події.
Те, що представники Президента Трампа приїхали до Парижу мало велике значення, зокрема і тому, що зараз основна увага Трампа і його адміністрації зосереджена на Венесуелі (а ще на Гренландії, Кубі та Ірані). Це означає, що в Білому домі не забули про російсько-українську війну і про необхідність переговорів про її завершення. Також не йдеться про вихід США з переговорного процесу. Те, що американці взяли пряму участь в переговорах в трьохсторонньому форматі ("Коаліція охочих" - Україна - США) про гарантії безпеки, це вже великий прогрес. Нагадаю, що в лютому і навесні минулого року США взагалі відмовлялися обговорювати і з нами і з європейцями тему гарантій безпеки для України.
Сплеск конспірологічних коментарів і, навіть, істеричних заяв про "зраду", викликав той факт, що американці не підписали Паризьку декларацію про "Надійні гарантії безпеки для міцного та тривалого миру в Україні". Жодної зради і навіть великої сенсації в цьому випадку не було. По-перше, треба враховувати, що США не є і, скоріше за все, не збираються бути учасником "Коаліції охочих". А підписання спільного документу могло б означати приєднання до цієї Коаліції. По-друге, ми не знаємо, чи були у Кушнера і Віткоффа повноваження на підписання якихось спільних документів. По-третє, американці не хочуть поспішати з наданням своїх гарантій і зобов’язань. Переговори про гарантії безпеки для України вони використовують зокрема і для того, щоб тиснути і на Україну (щоб ми врешті решт погодились на підписання мирної угоди, яка передбачає наші певні поступки), і на європейців. Саме тому, на мій погляд, до фінального тексту Паризької декларації не увійшла фраза про зобов’язання Сполучених Штатів підтримати багатонаціональні сили в Україні у разі повторного вторгнення Росії. Також треба враховувати нинішній складний політичний контекст у взаєминах між США і європейцями (а також Канадою) щодо теми Гренландії, а відповідно і майбутнього НАТО.
Про гарантії безпеки з США ми домовляємось окремо від європейців. І зміст цих домовленостей буде відрізнятися (зокрема, США не будуть брати участі в "багатонаціональних силах" на території України). Нібито вже є майже узгоджений проект договору між Україною і США. Але трохи насторожує той факт, що ми дуже мало знаємо про зміст гарантій безпеки, які США обіцяють Україні. Заяви про те, що вони будуть "на рівні 5-ї статті Договору про НАТО" мало що значать без відповідної конкретизації. І від США і від європейських партнерів Україна має отримати достатньо чітку відповідь про те, як вони будуть діяти в разі нового нападу Росії на Україну.
В будь якому випадку про певні гарантії безпеки для України ми домовимось і з США і з європейцями. Однак конкретизація цих домовленостей відбудеться лише на фінальному етапі мирних переговорів і в залежності від умов завершення російсько-української війни.