На початку лютого 2022 року найбільш імовірним, здавалося, був сценарій, що повномасштабної війни не буде. Російські вигоди від великого вторгнення були величезними, але ризики, що все піде не так, були ще більшими, а російські втрати (економічні, геополітичні тощо) у разі невдачі – захмарними. Найбільш імовірним сценарієм здавався такий: брязкаючи зброєю, росія виторговує в України якісь політичні поступки й після цього завершує "військові навчання". Мовою покеру, take the pot – зафіксувати виграш, мінімізувати програш.
На початку квітня 2022 року найбільш імовірним, здавалося, був сценарій, що війни на виснаження не буде. Бліцкриґ кадрової армії провалився, а переведення економіки на воєнні рейки, масова мобілізація та й взагалі війна в логіці масштабного й тривалого не лише військового, а й індустріального, ресурсного, демографічного, психологічного протистояння була надто ризикованою. Найбільш імовірним сценарієм здавався такий: росія переводить війну у стадію замороженого конфлікту з лінією бойового зіткнення, що значно відрізняється на її користь від 2014-2021. Take the pot – зафіксувати виграш, мінімізувати програш.
На початку листопада 2025 року найбільш імовірним, здавалося, був сценарій, що росія піде на мирні переговори. Війна на виснаження не призвела до падіння України, але вичерпала накопичені росією ресурси попередніх періодів та підійшла до точки інфляційного фінансування, а це квиток в один кінець. Найбільш імовірним сценарієм здавався такий: росія виторговує максимум політичних поступок в України та Європи, користуючись прихильністю президента Трампа до ідеї швидкого завершення війни на будь-яких умовах, та переходить до режиму тиску на Україну в політичній площині (а там можливості величезні). Take the pot – зафіксувати виграш, мінімізувати програш.
Таке системне відхилення означає, що ми недооцінюємо кілька параметрів ухвалення рішень у Москві: по-перше, розуміння цієї війни як екзистенційної не лише в Україні, а й у Кремлі; по-друге, викривлена картина реальності в авторитарній вертикалі; по-третє, інша логіка ухвалення рішень – тюремно-чекістська, а не раціональна. Тричі протягом повномасштабної війни були точки розщеплення, і тричі Кремль обирав ескалацію й підняття ставок, хоча стратегічно вигідніше було б обрати фіксацію виграшу та мінімізацію програшу – але в його логіці це означає визнання обмеженості сили, що рівнозначно поразці.
Така логіка добре відома гравцям в покер. Справа не в тому, що Кремль постійно помиляється у своїх оцінках, – натомість він послідовно обирає стратегію, не оптимальну з точки зору виграшу, але спрямовану на ескалацію, бо фіксація виграшу суперечить самоідентифікації. Рішення ухвалюються не виходячи з вигідності чи невигідності, а за принципом "що не суперечить нашому образу самих себе". Не маючи гарантованої перемоги – грає так, ніби вона є. Така стратегія називається Table dominance – не виграти конкретні вигоди, а залякати, зламати та примусити вийти з гри всіх інших.
Справа не в тому, що Кремль погано рахує шанси, – він просто не керується ними. Він принципово не може відмовитися від ескалації, бо відмова від ескалації вважається програшем, попри отримані вигоди. Кремль не ірраціональний – він послідовний у своїй логіці.
Висновок: Кремль не можна змусити раціонально домовитися, що б не робили Україна, Європа, Америка чи Китай. Його можна лише змусити програти – коли ресурси закінчаться, він піде.
Це погано, бо війна продовжиться, що б ми не робили.
Це добре, бо стратегії Кремля передбачувані й саморуйнівні.
Два наслідки з цього висновку.
По-перше, мирної угоди не буде. Навіть коли Україна піде на максимальні поступки, Кремль висуне додаткові умови й буде дотискати, а потім знову й знову.
По-друге, війна в Європі за межами України буде. Стоячи на черговій точці розвилки, Кремль обере не оптимальну стратегію фіксації виграшу, а стратегію ескалації, бо не може собі дозволити відмовитися від підняття ставок. Четвертий раз спрацює та сама логіка.
В цьому стратегічному просторі нам доведеться діяти наступного року.
P.S. Важливе зауваження. Типовою реакцією на цей аналіз є страх, що стратегія, заснована на невпинній ескалації, зрештою призведе до ядерної війни. Однак цей висновок ґрунтується на концептуальній помилці. Ескалація, яку практикує Кремль, не є безкінечною. Вона обмежена основною метою режиму: зберегти власне виживання та свою роль як ключового гравця на міжнародній арені. Ядерна війна була б не піком ескалації, а її запереченням – не сильним кроком у грі, а руйнуванням самої гри.
Кремль ескалює, щоб залишитися за столом переговорів, залякати інших і змусити до поступок, а не перевернути стіл переговорів повністю. Тому ядерна зброя функціонує переважно як інструмент стримування та збереження режиму, а не як інструмент перемоги у війні. Ця відмінність має значення: визнання внутрішніх обмежень логіки ескалації Кремля не мінімізує небезпеку продовження агресії, але спростовує фаталістичне переконання, що постійний тиск неминуче призводить до ядерної катастрофи. Ескалація небезпечна саме тому, що вона залишається в грі, а не тому, що прагне її припинити.