В мене є серйозні сумніви. Російська суспільна і політична культура не визнає ані поразок, ані вибачень. Брандт прекрасно розумів, що його жест є наслідком не тільки політичної, а й моральної поразки Німеччини та злочинів, які були частиною цієї поразки. Росіяни своїх поразок не помічають. Не те, щоб їх не було – але держава, суспільство, освіта, історична наука їх впевнено ігнорують. А якщо немає відчуття поразки – немає й каяття: за що просити вибачення вічному переможцю?
Окрім того, культ "благого зла" – також частина цієї культури. Іван Грозний перетворив Московську державу на деградоване кубло репресій, але й досі сприймається як один із найвеличніших монархів. Туди ж – параноїк Петр І, який закопував сотні тисяч людей у болота Санкт-Петербурга, і, звичайно, Сталін. Ставлення до Сталіна – це взагалі якийсь дивовижний стокгольмський синдром. Людина, яка відправила на той світ десятки мільйонів росіян (ну й не росіян, звісно, також, але ми зараз про росіян), досі викликає захоплення. І не треба говорити, що це все пропаганда Путіна. Навіть у радянські часи, коли влада обмежувала це захоплення, "прості люди" у приватному порядку могли вам розповісти, як чудово було за вождя.
Люди, які толерують зло, спрямоване проти них самих, не можуть зрозуміти необхідності вибачення за зло, завдане іншим. Тому Голодомор – так всюди ж був голод! Тому захоплення Криму – так він російський, а кримські татари – зрадники. Тому велика війна – треба було виконувати Мінські угоди. Тому Буча – інсценування і вистава. Варто нагадати, що саме так у Росії десятиріччями говорили про Катинь, покладаючи відповідальність за сталінське рішення вбити польських офіцерів на німців – і тепер потихеньку повертаються до цієї версії.
Росіяни не просять вибачення. Бо вибачаються тільки слабаки і лузери. Вони не вибачилися за жодний зі знищених ними цивільних літаків – навіть тоді, коли потрібно було виходити з клінчу в стосунках з Азербайджаном. Попросити вибачення було радше в інтересах Путіна, але він і тут не піддався.
Так що ні, президента Росії, який зможе встати на коліна у Бучі, ми не дочекаємося. В авторитарній Росії такий президент просто не буде бачити за можливе "прогинатися", а в Росії демократичній такого президента просто ніколи не оберуть. Справа ж не у Путіні, а в суспільстві, яке його породило.
А далі вже вибір за українцями. Після війни – коли б не наступив фінал – ми можемо або співіснувати поруч із країною, яка вперто не буде бачити жахливих злочинів, скоєних проти українського народу, і навіть цими злочинами пишатися й романтизувати їх "як Афган". Або від цієї країни остаточно відгородитися й усвідомити, що будь-яке примирення можливе тільки після репарацій і каяття – і те не відразу.
Я майже не маю сумнівів, що більшість українців пристане на перший варіант. Але я б все ж таки рекомендував би другий.