Відставка Єрмака.
Можна, звичайно, підійти по-людськи – його навіть шкода.
Давайте чесно – одну функцію він виконував блискуче: був ідеальним громовідводом для Президента. Беручи на себе більшість ударних хвиль – від "Міндічгейту" до провалених комунікацій.
Він перетворив Банкову на механізм, яка дозволяла Президенту почуватися комфортно, а опонентам – боязко.
Однак з кожним днем дій ставало більше, і відповідно, кількість тих, хто був не задоволених Єрмаком, росла в геометричній прогресії. Він і сам давав надто багато приводів говорити саме про нього. І в якийсь момент перейшов ту межу, коли в суспільстві негатив асоціювався саме з ним.
Хто буде наступним громовідводом? Маркарова? Шмигаль? Федоров? Свириденко? Чи нас чекає новий креативний кастинг?
Але, якщо чесно, от саме в цю хвилину – не це навіть головне.
Бо хвилює в першу чергу те, хто очолить нову переговорну делегацію з американцями.
Від цих перемовин залежить не рейтинг влади, а наше виживання. І тут питання довіри – не тільки у Вашингтоні чи Брюсселі. Найперше, як правильно сказав у вечірньому зверненні Президент, - в українського суспільства.
Логічно було б відправити людей, які мають не лише інституційний, а моральний мандат. Наприклад:
- Залужного (як голос тих, хто воює);
- Буданова (як голос тих, хто знає, як проводити переговори);
- Міністра закордонних справ (як носія дипломатичного каркасу);
- Омбудсмена (як того, хто персоналізує трагедію викрадених дітей, а отже – сенс нашого спротиву).
Цю команду треба підсилити не деклараціями, а роботою з Конгресом, з українською громадою в США, з релігійними середовищами – протестантами, католиками, юдейськими організаціями. І говорити там про головне:
Все це можливо.
Якщо буде політична воля. І якщо нас готові почути наші візаві. З росією в цей час вести переговори не має сенсу.